Ой, зів'яла-похилилась верба над водою, -
Знову ворог наш москальський проти неньки зброю
Нагострив, підняв та вдерся до мирного краю.
Нумо, браття! Серце рветься та душа волає!
Піднімайте свої списи, доки без кайданів,
Вирубай ворожі писки із садів та ланів,
Щоб не знали слуги біса милості та жалю!
Нищіть, браття, не ведіться на старі скрижалі,
Що колись були "братерські дружнії народи".
Не стріляє брат у спину, хоч під воєводой,
Чи засмічена макітра, чи з "зеленим змієм"...
То - москальськая натура - лише вони вміють
Вдертись у чужую хату та вдягти кайдани,
Вбити жінку, доньку, мати, винищити храми,
Зґвалтувати всю країну, та спаскудить мову!
Боронімо Україну та наш рід чудовий!
Засмутилась-похилилась Україна-мати.
Нумо, браття-українці, неньку визволяти!
Треба гнати вражі душі до самого пекла!
Не скорити нас нікому в боротьбі запеклій!
Не дамо спаплюжить душі, очорнити віру,
Загубити рідну неньку цим мерзотним звірам!
Піднімайте шаблі, браття, станемо до бою,
Козаками ж ми родились, щоб тримати зброю!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944658
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.04.2022
автор: Володимир Науменко