Я завжди любила без міри,
Коли загорається обрій,
А ніч обіймає несміло,
Запалює зорі в безодні.
Тепер я боюся світанку,
А раптом він стане останнім.
А може назвемо це пранком?
Надумані всі ці зітхання?
Нахабно лунає знов вибух.
Цього ви хотіли?! Погляньте!
Стріляють на суші і в хвилях!
І гинуть...від самого рання.
Невже ви наївно чекали,
Що сльози колись вам пробачать?
Питання "навіщо" від діток,
Що маму уже не побачать.
Най стануть вам поперек горла
Усі наші болісні втрати.
Непрохані кати, затямте,
Що нас вам нічим не зламати.
Куди не поткнетесь ви, знайте,
Чекає на вас прочуханка.
Слезливо рыдаете маме -
Так пусть заберёт, нам не жалко!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941712
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.03.2022
автор: Анастасія Тучемська