Заводить вітер зимню фугу,
Хитаються дерева в такт.
А на душі якась недуга
Та що не так, та що ж не так?
І вже не віє вітер, - виє
Навкруг все ходить ходуном.
Куди той вітер не поспіє,
Переверта все верхи дном.
І партитура вся в мінорі,
І виконавець дме всліпу.
Нечувані завили хори
І виють не одну добу.
Невидимий маха маестро,
Що сили виконавець дме...
І защеміло щось під серцем
А що ж не так? А чи мине?
І диригент той невблаганний,
І діло знає він своє,
І фуга, наче, бездоганна,
Та щось приречене в ній є.
Що то за фуга, що за сила?
Маха затято диригент...
І, що було так любо, мило,
Все розбивається ущент.
І диригенту удається
Посіяти і біль, і страх.
Так дмуха вітер, що здається
Щось зрушилося в небесах.
І сиплються неначе зорі,
Пала навколо виднокрай.
І все заходиться в мінорі,
І наче пекла видно край.
Під самошедшу зимню фугу
Усе здригається навкруг.
І добре мати поряд друга.
То щастя - поряд добрий друг.
І так, чим більше поряд друзів
Надійних, - можна все здолать.
І дружба все перезагрузить,
І щезне диригент, як тать.
І стихне вітер, і настільки,
Що фуга заніміє враз,
Навіки Вій закриє віки,
Що підняті були весь час.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941644
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.03.2022
автор: Рунельо Вахейко