Знову в золоті ліс, знову птахи знялись,
Вдалину потягнулися з криком.
Облітає з беріз, обсипається лист
І спливає по течії тихо.
Скільки всього було і води протекло -
Не змели тебе хани могучі.
Ти стоїш, Новоград, як століття назад,
Свої башти здіймаєш на кручі.
Ти в собі бережеш пам'ять древніх пожеж,
Відбиваєш їх зорями в плесі.
Ти мій дім, Новоград, ти Полісся фасад
І колиска маленької Лесі.
Тебе ніжать вітри, прикрашають бори
І поля обіймають хлібами.
Від північних рівнин в небі тягнеться клин,
Над твоїми летить куполами.
Все в тобі, Новоград, від початку і в ряд:
Перші кроки і юність, і зрілість.
Ти - кохання і біль, ти - досягнута ціль
І надії, що десь розгубились.
Не сумуй, Новоград, оглянімось назад -
На роки що для нас пролетіли.
Тільки бачиться з круч під фортецею Случ
Від прожитого вже посивілий.
А в осінній порі пестить липи старі,
Забавляється вітер над містом.
І на лапи ялин, біля самих вітрин,
Жовте листя лягає намистом.
ID:
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941027
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.02.2022
автор: Анатолійович