Свіжий, вже теплий вітерець доносив духмяні запахи палаючої торішньої трави. Люди вивільняли від неї свої городи перед тим, як засадити їх картоплею, буряками, гарбузами та іншими овочами. В голодні повоєнні часи людям кожної весни виділяли городи в полі, недалеко від міста, щоб виростили овочі, аби легше було виживати.
Вогнище палало на дорозі, весело потріскуючи і розвішуючи в повітрі легенькі сизуваті дими. Ми, діти, стояли округ нього і зачаровано дивилися на вогонь, що ніби жива істота чмихав димом, дихав, стрибав з травинки на травинку, затухав в одному місці високої купи, вижидав, причаївшись, і раптом різко спалахував десь поряд. Старші діти підправляли його довгими лозинами, підкидали свіжі порції сухої трави, а ми, малеча, мовчки милувалися полум'ям.
Я у свої чотири рочки таке диво бачила вперше.
Неподалік сіріла голим прозорим віттям лісосмуга, і старші хлопці, порадившись, побігли туди за сухим торішнім листям, покидавши свої лозини. Я підняла одну з них і стала ворушити вже ледь живе вогнище. Це так мене захопило, що нічого навкруг не помічала. Раптом почула голосні крики:
– Ніна! Ніна! – кричали люди і бігли врізнобіч від хлопчика, що, ідучи із лісосмуги, тримав у руках якусь чудернацьку штуковину.
– Кого вони кличуть? – здивувалася я. – Яку Ніну?
А до мене вже підбігла мама, підхопила на руки, притиснула до себе, і з острахом дивилася на татка, який тихенько підходив до хлопчика і лагідно умовляв:
– Не бійся. Не кидай. Не кидай. Дай мені. Обережно. Обережно...
Але малому не хотілося віддавати чужому дядькові цікаву іграшку, щойно знайдену під купою сухого листя. І він чимдуж побіг назад, у лісосмугу. Тато біг слідом, і я чула:
– Обережно! Це Ніна! Поклади на землю! Обережно!
Раптом хлопчик через щось перечепився, штуковина відлетіла вбік, а він, наче птах, розкинувши руки пролетів декілька кроків, і впав на землю вниз обличчям. І тут щось блиснуло і вибухнуло, піднявши в повітря стовп куряви.
Я і не зчулася, як опинилася на землі, під мамою, що прикрила мене собою. Перелякано мовчала, чуючи крики, схвильовані вигуки, плач. Але я була маленька, і не розуміла, що відбувається.
На щастя, хлопчик залишився живий, але без ока, і без лівої руки.
Такі “іграшки” “діти війни” часто знаходили в лісах, на полях, навіть в своїх городах. У школі зі мною навчалися чимало травмованих дітей, тих, кому поталанило залишитися живими.
І тоді, пізніше, я зрозуміла, що люди кричали:
– Міна! Міна!!!
2010
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940539
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.02.2022
автор: Людмила Григорівна