Вірш до картини
А чи зможу пробачить собі,
Що не вислухала, я в той день,
Нарікатему, часто в журбі,
Не до радості, не до пісень.
І ті квіти , що подарував,
Чомусь серце не зігрівають,
Машинально, ти поцілував,
Почуття, що вже дотлівають?
Як жаринки, що пестять лице,
Із комина вогнем надії
Пригрівають теплим промінцем,
Нагадають радісні мрії.
Най посидів, вкрившись би пледом,
Зовсім поруч, бо ж час поспіша,
Пригощу, я чаєм із медом,
Спалахне, ще сильніше свіча.
Та свіча, що ми запалили
Відбивалася на чистім склі,
У очах зірки веселили,
Опиралися тьмяній імлі.
Але певно, нам не судилось,
Був той спалах лише на миті,
Хоч і серце, так гучно билось,
Та не хочу, у мріях жити.
А чи зможу, пробачить собі,
Що не вислухала. Не доля,
У листі напишу тобі,
То на краще, то Божа воля,
Хоч душа й серце в боротьбі
Але так, комфортніше мені.
16.02.2022р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940390
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.02.2022
автор: Ніна Незламна