[color="#8000ff"][i]
І затулившись плечечком
От...
Вже не осінь,
а зима,
осріблена
засніженими
кронами.
... А відображення твоє
у світлі завіконня,
слова шпурляючи невлад,
та затулившись плечечком,
кидає свій нещадний
зирк,
мені,
у спину...
Розсекречена -
зітхаєш шумно,
тягарем,
відображаючи
балясину...
З тобою, чесно слово, ясно все.
... А от, мені - що ?!
Що, мені ?
... Отут, отак от і стояти,
і в неосяжність повторяти,
те, що зведе мене з ума.
"- Уже не осень.
... А зима."
Авжеж!
Зима...
* * *
Ніжність за горло
Що ж, ти, ніжність, за горло ?!
Як боляче, боляче...
Боляче!
Боже...
Як боляче.
Серце від крові гарячої клинить ...
Вгамуйсь ...
Проклинаючи долю свою, я кидаюсь...
Та, доля при чому?
Життя це, та …
Ніжність за горло !!!
І, боже, як боляче ж, боже...
Як, боляче!
Пам'ять птахом в долоні -
клюється ...
Пищить …
То, у небо її!
Я пробуджую клятий вогонь -
і, дурепа яка -
все чим жив,
Я жбурляю...
У вогонь цей жбурляю від тебе листи,
я іх,
оскаженілий,
кидаю, кидаю, кидаю...
Раптом, бачу!!!
У тому вогні проступають слова,
-Боже, та що ж наробив...
Я, як сич, шепочу
Та відлуння мене зачіпає ледь, ледь ...
Тиша.
Бачу...
Слова,
крізь вогонь,
ті слова,
що були трепетливі для нас дотепер.
Здрастуй, миленький! - в попіл,
луною
-Прощай!
Розлетілись в вогні, наче зграя пестливих птахів.
- Обіцяй ... назавжди ... будь моїм ...
- Обіця-я-яй !!!
Обіцяй же — у пал цей лице нахиляю і бачу відлигу.
Як в пресвітле зникає.
- Навіки ...
- Любов…
І як корчиться в тому ж вогні.
- НЕНАВИДЖУ !!!
* * *
Від ознобу очей відсахнувшись
Від ознобу очей,
любов'ю обпалених
...відпрявши,
відсахнувшись від тіла,
що дихало
потягом пристрасті...
Як боялася я...
Ось,
підійдеш та притиснешся,
підійдеш
...та
...притиснешся.
Нелюб.
...Мій
* * *
Від ознобу очей,
коханням обпалених,
...відпрявши,
відсахнувшись від тіла,
що дихало спрагою щастя,
як боявся,
що –
раптом –
підійдеш і притиснешся,
підійдеш і притиснешся...
Нелюба моя.
* * *
А після
Коли побачиш...
Що короста тьмяної краси зійшла з лиця,
і зразу же, усе життя твоє...
Враз проступило крізь нього,
неначе зруб бездонного колодязя,
наповнився…
А тут і я іще,
неголений та стомлений,
давним-давно пробачений...
Й забутий…
І ще, і ще!
Як не приховуй,
ти помітиш
здивування
всією невблаганністю,
також,
твого
старіння…
Ти будеш,
як колись-то,
посміхатися,
як в новину
почнеш
у зазірки
кидатися...
А після...
ДОВГО, ДОВГО, ПЛАВИТИ ЗІРКИ…
Щоб хоч на вулиці - не розридатися…
* * *
Нема тебе на світі
А ти,
пішла?
Пішла.
ПІШЛА!
Неначебто, померла.
І я, ось,
начебто не пам'ятав,
та де ж,
ти,
де ти?
Та й відсував
в слова,
в діла.
До того ж
малі діти...
Коханка.
От життя-буття,
тут спробуй, відірвися,
так трахне в лоб -
засвоїш вмить,
оці от, теревені ...
А от вночі, та замість сну,
у стогоні жалю,
я згадував нелюб свою і разом з нею жив ...
Я плив туди,
де не було
тим пристрастям моїм,
межі....
І в знов згорав,
як в давнину.
Летів і розумів,
що, не було
ну, не було,
ніяких псячих сил...
Утримати тебе
у жмені.
Розкрив долоні, і...
Нема!
Я здох — прости, прощай ...,
Цей прощавай, він, як лишай,
стригучий в смерть мою.
Дожив…
Світанок…
П'ю свій чай.
Курю.
Та щось жую...
От,
достобіса!
Доста, доста!!!
І раптом, діти ж, діти!
Та,
спазм,
пішла.
Пішла,
ПІШЛА...
Нема тебе на світі.
* * *
Життя-буття
Чому мені здається...
Що?
Що не померла ти.
Закрию очі, ось ти.
Близько, близько…
Губами по щоці проводиш,
і!!!
І жадібно так, дихаєш...
Ось, тільки…
Так!
Начебто париш.
Тремтячи тілом,
танеш,
танеш,
танеш.
І, серце роз'ятривши,
вивільняєш…
Свідомість вивільняєш ти мою,
задля буття на цьому світі...
У безщасті дожування.
* * *
... Прости та прощавай, душа моя, рятуйся та лети на горяний наш світ.
Ну, скільки можна мучити це тіло,
та й передсмертний комп пищить - клінічна смерть
прийшла таки до мене.
Але, ця клята клятьба Гіппократа!
І, всі разом,
реаніматори накинулись на труп.
Даремно я не слухався порад -
у своєму ліжку нам корисніше вмирати...
Якмога далі від ретивих ескулапів.
Розряд!
... То прощавай, душа моя, рятуйся,
лети на горяний наш світ,
а от мені туди - ні-ні ...
Я зрозумів - свідомість у приматів
миттєво випаровується там від спеки
господньої любові.
О, як хотів би,
як хотів би я -
ані живий, ні мертвий
парити в спогадах про те, як ми з тобою...
Розряд!
Ну все …
Я ж дихаю, дивіться ...
Я навіть ворушу губами...
Я так стараюся...
Однак, продовжимо!
... От зоряний садочок спогадів,
я в ньому,
пливу.
... А там і ти, загублена у лихолітті забуття
халатик запахнув,
як нібито летиш,
до мене -
вся ніжність,
вся терпіння
та журба.
... І чутно,
ледь-ледь чутно, спів,
про те, що пресвята ця діва
згасла, як свіча ...
... А ГОВОРИЛИ - ГРИП !!!
Який же я мерзотник,
ВІДПУСТІТЬ !!!
Я вимагаю смерті од ковіду.
І негайно…
То ж, припиняю дихати,
чекаю -
бути може,
що ти прокинешся і пригорнешся,
як колись,
в часи, коли кохання колихало нас
...Моя нелюба.
Розряд!
Іще,
іще!!!
ІЩЕ?!
... Ні, ці так просто не відпустять!
Прощавай, душа моя.
Лети вже у своє привілля ...
Мені ж у тім єстві вербальнім
залишатись...
Та, до того ж
чую, чую -
заробив ...
Мій «пламенный мотор»,
і разом з диким болем
ще й повернулося
бажання щось перевести...
Чи подих,
чи щось на українську
перекласти.
Та!
Боже, боже ж мій!
Ну, скільки можна мучитись з оцим, так званим тілом.
[/i][/color]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937675
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.01.2022
автор: Ицхак Скородинский