Теплий осінній день радував дитячі погляди великим сонячним диском, що повільно, неначе знехотя, павою, плив небом з білястими табунцями чудернацьких хмаринок, що аж ніяк не псували загальної картини навколишнього лісового горизонту, а надавали йому якоїсь особливої таємничості.
Діти - це я, двоє моїх рідних, старших за мене братів - Іван та Віталій, двоє двоюрідних - Віктор та Олександр, повільно пересувались лісом, уважно вдивляючись у земляну поверхню, подекуди покриту вересом, яскравим зеленим мохом чи блідо-зеленим, з сіруватим відтінком, лишайником, або опалою минуло річною коричневою хвоєю, з шишками поміж нею та збитими вітром сухими гілками, що сумовито лежали побіля дерев і так зрадливо-голосно потріскували під ногами, лякаючи тим самим пташину голосисту ватагу, що на всі лади виводила веселі переливи гучних пісень.
Ми були малими грибниками, котрі одне поперед одного, дуже хотіли знайти ті їстівні гриби, на які волинський ліс надзвичайно багатий, та які вміють добре ховатись від людських очей, особливо дитячих. Тут тобі і білі гриби, і лисички, сироїжки, синяки, решетяхи, підберезники(бабки) та підосичники(красноголовці), рижики й рижиці, приболотухи, парашки та кози, зелениці, підзеленки і ще багато інших, назви яких ми не знали, тому боялися брати, щоб не принести додому отруйних.
Стиха перемовляючись, тримаючи один одного у полі свого зору, щоб не заблудитись та не залишитись у лісі самому, ми мало-помалу наповнювали кошики пахучими грибами і вже відчували втому, що з ніг, малими хвилями перекочувалась по всьому тілі.
Коли сонце вже минуло за полудень, ми гуртом наближались до виходу із тієї частини лісу, що, зазвичай, ростуть усі гриби та брати додому ще не поспішали. Вони прямували до густого молодняка, де переважно росли осики, берези та лозові корчі, у котрих можна було сховатись, щоб хтось сторонній не запримітив.
Забравшись у саму гущавину, посеред якої лежало зо шість обтесаних дерев’яних та обрубаних соснових балок, приготовлених для господарських потреб, вочевидь, крадькома від лісника, а, можливо, і по домовленості з тим, що у сільській практиці мало місце бути.
Повсідавшись на колодках півколом, хлопці сіли грати в дурня, попередньо витягнувши давно захований в кишенях штанів газетний папір та сухе листя вільхи, скрутили самокрутки собі і мені також, і запихтіли сизим димком.
Неприбрані, напоєні загуслою смолою, сухі, із залишками кори, тріски, лежали поруч. Комусь прийшла у голову думка зібрати їх шалашем та підпалити.
Невеличкий вогник спокійно горів майже без диму і скоро, коли ми вже зібрались іти геть, залишив по собі, як нам здалось, лиш попіл. Але декілька жаринок, заховавшись у золі, ще тліли і, по часі, роздмухані вітром, вони переросли у справжнє полум’я. Благо, село було за пів-кілометра, - і вогонь вчасно запримітили селяни, запобігши непоправному лихові.
Давно те минуло та, якось я і досі напружуюсь, відчуваючи внутрішній дискомфорт-провину, згадуючи той випадок, і задаюсь собі запитанням, чому ми, діти, так безпечно себе повели.
Самокрутки, карти - це намагання стати схожими на дорослих, адже, дзеркально-чистий дитячий розум поведінку дорослих сприймає, не маючи можливості бачити щось інше, як догму, а мимовільний підпал, те, певно, від того, що наші батьки, важко працюючи у колгоспі, не могли приділяти нам достатньої уваги для беззаперечно правильного виховання, в тому числі, і як правильно поводити себе у лісі.
28.12.21
світлина автора
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935225
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.12.2021
автор: Валентина Ланевич