***

https://youtu.be/20iWVRk0S14


Ой  ти  річко  моя,  ріка,
що  ж  водиця  твоя  гірка?
Певне  в  ній  і  моя  сльоза
(Смута  хмарами  наповза)...
Пропливу,  повернусь,  пусти
до  своєї,  як  кров,  землі.
Крізь  завіси  вогню,  югу,
крізь  обриду  тяжку  й  тугу
до  порогу,  де  рідні  всі
запропали  в  часи  лихі.
Відчай  болем  на  серце  ліг,
не  зійти  вже  на  той  поріг.
Пам’ять  тулиться  до  гнізда  —
там  лелека...  Невже  жива?
Все  зруйновано,  ні  душі,
в  землю  вгрузнули  курені.
А  в  п’янких  степах  сіножать,
косарі,  як  один,  мовчать.
Білі-білі  в  усіх  сорочки,
не  почують  тебе,  не  кричи.
Розіпнусь  на  землі  хрестом,
припаду  своїм  грішним  чолом.
—  Ти,  як  мати,  зі  мною  поплач
і  пробач...  і  пробач,  пробач.
Мріяв,  вірив,  стримів,  шукав
поміж  війн,  вогняних  заграв:
хто  тут  ворог  і  хто  нам  свій?
Звився  відчай  в  тугий  сувій.
Від  зневіри  змістилася  вісь,
скособочився  світ,  як  віз.
Ти  невловне  піди  спіймай,
коли  трунку  в  житті  за  край.
Підіймусь,  загострю  косу
та  чепіги  плуга  стисну
і  за  ним  по  масній  борозні...
Зачекались  поля  мовчазні.
Предковічна  земле  моя,
розпізнай  свого  ратая.
Ти  відроджуєшся  навесні  —
дай  надію  таку  й  мені!


12.2021  р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934474
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.12.2021
автор: Таня Світла