Колисали дитинство синьоокі льони,
Волошкова краса на полотнищі жита…
О, які ж то є милі жовтогруді лани!
Моя стежка життя їх волокнами зшита.
Над лісами Полісся розквітала душа.
В прохолоді озер мої мрії купались…
І зоря світанкова у краю тім зійшла,
Де у ба́тьківськім домі так солодко спалось…
Та не думала я, що чорнобильська вість,
Перехрестить дороги й шляхи в моїй долі.
ЗачаЇться у дні тому вічність і мить…
ПшеницІ малюватиму, й соняхи в полі.
У розмовах людей нові чулись слова,
Що нещадно свідомість і душу ятрили.
"Зона",… «атоми»…. «дози»,… а із ними сльоза…
А іще: «гробові» - на відновлення сили.
Де порятунок від лиха!?... Одні міражі…
Ми в незвіданий край журавлями летіли…
І на землі, мов і рідній, враз стали "чужі".
Як же часто у розпачі душі німіли!…
Рік за роком минає,... Час іде, все спішить…
Не знаю куди… Та не до отчого краю.
Часом ниє у серці… А буває - болить,
Коли рідних і друзів в думках обіймаю…
В снах домівка моя… Десь, на кінчиках вій…
Гостем часто приходить, і стукає в двері…
Там Чорнобиля ангел на Поліссі моїм
Смерчем мітку залишив, немов на папері.
14.12.2021
Л. Таборовець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933876
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.12.2021
автор: Любов Таборовець