«Скажи мені, керманич, без облуди
Це кучерів її проміння золоте
Чи повна ніжності роса туману
Що впала тут, на квіти пасифлори?»
(Оскар О’Флахерті Вайлд)
Я гадав пасифлора – то квітка пристрасті,
Але то човен, що пливе океаном годинників,
Де велетенські каравели дерев минувщини
Пливуть без керманича до гавані Судного Дня.
Людина, що вдягнена в чорне казала мені,
Що це квітка страждання
одного теслі якого вбили
Люди, які шукали у сутінках слова про сніг,
Але я довідався, що це дерев’яне пустище
Для пастуха з очима сірими,
що пливе (ні, летить)
Рікою квітучою,
якою блукає чапля (чалап-чалап),
Роса туману одягом назбирана,
по краплі в келих
Вичавлена (що не проминув нас,
хоч і просили –
Не проминув).
Добре хоч плисти, з ріки та в море –
Солоне як сльози, вітрило з грубої пряжі зіткане,
Змережане – з синього льону.
І добре, що є керманич –
Я.
Керманич човна-пасифлори.
І вдосталь роси. Туману.
І людей,
що бредуть травою, росою, пагорбами
Смарагдовими.
А як допливу – мені то пустелею
Блукати – не йти.
Стежку шукати – знайти. Або ні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933356
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.12.2021
автор: Шон Маклех