Господь плаче
«Плаче Бог, а мені всеодно» –
Хтось сказав, просто так, для слова.
Як на розумі мокре рядно, –
Злітає на вітер полова.
Він несе, засіває город,
Виростає – квітне сльозами.
Неслухняний, глумливий народ,
Господь, дійсно, плаче за нами!
Любов і сльози
Транспорт, на диво, сьогодні працював, дуже чітко і злагоджено, і Дануся трішки раніше повернулася додому з роботи. Здивувалась: «Двері не замкнені? Чи це я вранці квапилась, і так залишила, не замкнула?» – запитала сама себе. Раптом, у спальні, щось грюкнуло. Вона стрепенулась: «Ой, що це? Так, ніби щось впало? – Її охопив страх. – Невже грабіжник? Що робити?» Спочатку розгубилась, не знала, що вдіяти, та швидко прийшла до тями. Скочила до кухні, вхопила качалку, і заховалась у салоні, за шторою. «Так буде все видно і зможу покарати грабіжника» – подумала вона. – Та яким великим було її здивування! Зі спальні, з великою валізою, вийшов Петро Іванович, так вона жартома називала свого чоловіка, як його на роботі кличуть. Він збирав речі, які сам порозкидав вранці. Дануся голосно розсміялась:
– А я ось, з качалкою, зайняла позицію, і приготувалась до нападу. Думала, що якийсь зловмисник чи злодій. – Чоловік знітився і нічого не відповів, а вона сипала запитаннями, спантеличена його мовчанням: – Петрусю, що це ти робиш? Їдеш в командировку? Так несподівано? Чому ж ти мені не подзвонив? Я була б все гарно попрасувала і спакувала тобі, як завжди. Навіщо тобі така величезна валіза? Незручно буде в дорозі.
Він знітився, зам’явся, став недбало втовкувати сорочки, засовуючи, у вщерть набиту валізу, ще потрібні речі, що були у ванній кімнаті. Нарешті, відважився і промимрив:
–– Вибач, Данусю, я маю тобі щось сказати, не можу більше обманювати тебе. Я кохаю іншу і вже дуже давно. Хочу бути з нею. Не гнівайся, вибач. – Опустивши очі, він вибачався, щось говорив, блудив словами, що й Данусю кохає, що вона хороша дружина, її ніколи не забуде, надіється, що вони не загубляться, а будуть добрими друзями. –
Дружина стояла, мовчки слідкувала за його рухами, так, ніби, хотіла надивитись на нього – на все життя. Він зібрав речі, поцілував її в щоку, як той Юда, і посунув до виходу. Коли переступив поріг, і зачинив за собою двері – все згасло. Вона хотіла побігти, наздогнати, щоб побажати щастя, і хоч ще раз глянути на нього, її сонце, в промінні якого вона купалась, і була дуже щаслива, але не змогла ні відкрити вуст, ні рушити з місця. Стояла, наче вкопана, немов, заціпеніла. Тримаючи качалку обома руками, притискала її до грудей з усією силою, не відчуваючи болю, ніби, хотіла стримати своє тіло, щоб не розкололось надвоє. Голова, здавалось, вмить спорожніла – ні думок, ні жалю, ні образи, ні сліз – нічого, порожнеча. Лише серце, ніби, хтось боляче стискав, а воно пручалось і хотіло вирватись, і побігти за ним… І здалось, що воно, нарешті, вирвалось із грудей, впало на долівку, і розбилось на дрібні друзки. Міріади зірочок щастя, які раніше наповнювали його, розсипались по підлозі, по всій хаті, як ті малесенькі вуглики, що викотились із багаття, згасали, прямо, перед очима. Дануся опам’яталась і гірко заплакала, бо, нарешті, зрозуміла, що саме сталося, чого ніколи не сподівалася. Вона плакала і запитувала себе: «Чому? Чому? Адже ніколи не сварились. Я ж так кохаю його. Старалась, щоб все було якнайкраще, щоб він був щасливий». Ніби, якийсь голос почула у своєму розумі:
– А ти з ним була щаслива?
Вона перестала плакати, і на якусь хвильку задумалась, тоді відповіла, комусь невідомому, невидимому:
– Так, я була щаслива, бо він був поруч, і цього мені було досить. Я пригорталась до нього, цілувала, говорила, голубила його і мені здавалось, що нас не двоє, а ми одне тіло, невимовно солодке. Він часто схоплював мене в обійми, і так ми стояли, насолоджуючись один одним, прислухаючись до стукоту наших сердець. Здавалось, що і серце у нас було одне на двох.
Хтось знову запитав:
– А він тебе голубив?
Дануся відповіла одразу.
– Він людина стримана, серйозна, ділова. Йому й не пасує виявляти свої почуття та пестощі. Ніколи ні в чому мені не відмовив, і не сказав поганого слова. Хіба ж він не знає, як я його кохаю? – Дануся задумалась, нарешті, глибоко зітхнула і додала: – мабуть, не так кохала, мабуть, не вміла так кохати, як він хотів. А він не казав. Звідки мені знати?
Вона сиділа на дивані, обхопивши коліна руками, і займалась самопоїданням, вишукуючи відповідь на запитання: «Чому він мене залишив і пішов? В чому причина? Чим я не догодила? В чому моя провина?» – Та порожнеча, що запанувала нею, не народжувала ні думок, ні відповідей. Дануся знову заплакала.
Сестричка
Віра щаслива, усміхнена поверталася зі школи, і щось її, наче, потягнуло відвідати свою найстаршу любиму сестричку. Подумала: «Хоч на хвильку забіжу, бо на сьогодні маю багато справ. Енергійно відчинила двері і, ніби на крилах, влетіла до кімнати. Радість її одразу зникла. Сестра, любима її Дануся, сиділа на дивані, обхопивши голову руками, і плакала. Душа її страждала в якомусь горі.
– Данусечко, сестричко моя люба, що сталося? Хто так образив тебе? – схвильовано, запитала Віра, пригортаючи сестру, цілувала її, щебетала, і не знала, як розважити. –
Великі сині очі почервоніли, набрякли, і з них, як два струмочки, котились сльози. Вірина любов, насправді, безмежна і щира. Вона готова була вже іти, і вже мстити, карати за образу сестрички.
– Скажи мені, рибонько. Розкажи, що з тобою? Я допоможу тобі. От побачиш. – Віра гладила і втішала сестру, як лиш могла, пригортала її до серця, і страждала разом із нею, – поділись зі мною своїм горем, і воно стане менше.
Дануся розчулилась в обіймах, і ще гірше плакала, як мала невтішна дитина, ридала, пригорнувшись до грудей Вірусі. Нарешті, біль образи почав стихати, і сестра заспокоїлась. Вона з болем розповідала про все, що сталось.
Дівчинка-підліток була ошелешена почутим. Вмить, Синій птах її мрій почорнів, перетворився на чорну обскубану ворону. Світ, наче, перевернувся. А що ж далі? Віра дуже любила свою найстаршу сестру і її чоловіка. Їй здавалось, що вони найкращі, наймиліші, найдобріші, найзакоханіші поміж усіма закоханими у світі. Коли виходили десь на свято чи на прогулянку, то брали Вірусю з собою. Вона приглядалась до кожного парубка, і щоразу приходила до висновку, що у її Данусі, таки, найкращий чоловік. Десь, у глибині свого серця, мріяла, що і її чоловік буде такий гарний, добрий, високий, сильний і веселий, як Петрусь. Ця гірка новина приголомшила її. Всіх вона приміряла до Петруся, і мріяла: як вона виросте, а їй уже 14 років, чоловік, в якого закохається, мав би бути такий, як він.
Летючий Корабель, що плив по хмарах у її казку, до щастя, на вітрилах мрії, злий чарівник затягнув у свою чорну пащу, і пустив на неї свої чари із глибини бездни. Віра вдихала ту отруту і кожна кліточка її єства заповнювалася нею, блискавично множила в мозку дівчинки нові думки і нові мрії. Її вже не лякала думка: «А що ж тепер?» Нові думки стали їй подобатись. Голова гордо піднялась і вона себе бачила найкращою, наймудрішою, найхитрішою і успішною. Хтось повів її думки іншими дорогами, ніж ті, якими вона ходила з дитинства: «Бачиш, він закохався, мабуть, в ще кращу, ніж моя Дануся. Я гарна, так кажуть подруги, чисто така, як Дануся. Ну, а коли Петро гарний залишив дуже гарну Данусю, то виходить, що і я буду не така вже й гарна, бо чого лишати таку красуню? Хто знає, а може мені не вистачить гарних?» Дівчинка сиділа на дивані, поринувши в роздуми і в якісь переживання нових мрій. До неї підійшла сестра, погладила її по кучерявій білявій голівці, і тепер уже вона розраджувала молодшу сестричку, щоб та не журилась.
Віра не могла вже стримати свої нові емоції, забула про сестрине горе, і наче вистрелила, як з кулемета: «І я, також, буду відбирати собі, у жінок, їхніх гарних чоловіків!»
Сестра не чекала такого повороту подій.
– Не треба, моя люба, таке ні говорити, ні чинити, бо то гріх (зло), то – біль і горе. На чужому горі ніхто щасливим не був і не буде. Але ти ще маленька, не розумієш. Що б не сталось у твоєму житті, не чини нікому зла, навіть, і за вчинене тобі зло – так, Вірочко, вчать нас наші батьки, і так вони живуть, бо так велить Господь.
– Я не маленька! – розгнівано відповіла, майже викрикнула, Віра, – якщо в тебе вкрали чоловіка, то чому не можу вкрасти і я собі?
– Знаєш, моя люба, є дуже багато у дорослому житті того, що діти не розуміють.
- Я вже не дитина і все добре розумію! – не вгавала дівчинка. – Вона не могла ніяк згодитись з тим, що їй мають залишатись «залишки», «перебрані» іншими, не найкращі. У життєрадісної, милої, добродушної Вірусі десь взялася гордість і бажання величі. Цей момент став переломним у її житті. Вона не знала і не розуміла, що посіяла у своє життя, з пафосом і злістю. Не знала, на кого чи на що так сердилась, чи то на Петра Данусиного, чи то на майбутніх суперниць, чи то на «перебраних» женихів. Те, що виросте від цього посіву, не раз примусить її заплакати.
Жнива
Три роки майнули, мов блискавка. Вірочка стала справжньою принцесою, красунею з великими синіми очима, довгими віями, чорними бровами, золотистим хвилястим волоссям, струнка і висока – Білосніжка з рум’яним, казково красивим обличчям. Пробувала вступити до Театрального інституту та не вистачило балів.
Після екзаменів нові друзі запросили на Дискотеку. Багато зачарованих чоловічих поглядів були звернені на неї. Дівчинка, яка вперше залишилась сама, вільна в чужому великому місті, сп’яніла від уваги і «успіху». Високо піднявши голову, вона поглядом шукала самого красивого, того, до якого будуть приковані погляди всіх конкуренток. І, дійсно, він прийшов. Очевидно, тут знаний і шанований. Красень. Серце її затріпотіло. Вона демонструвала всі свої чари, знання і вміння, щоб сподобатись йому. Так і сталось, він помітив її. З ледь помітною таємничою посмішкою, елегантно уклонившись, запросив до танцю. Весь час прагнув піймати її погляд, а, піймавши, наче маг, чарував, і пив її очима. Її серце тануло, наче морозиво на паличці: то раділо, а то якось, зіщулившись, боялося чогось загадкового, невідомого.
Вона завжди була весела і, серед друзів, у своєму містечку, нічого не боялась. Було легко і весело серед своїх. Ніхто її не цікавив, бо не було серед них того, самого-самого, омріяного принца. А тут, навкруг, мало знайомі і зовсім незнайомі, і він – такий особливий, чи лиш їй так здалось, із дуже витонченими манерами поведінки, чи їй так здавалось, – сама не розуміла. А може то вино і віскі трішки жартують із нею? Вона ж не звикла до спиртного. В танці, їх тіла, притискались одне до одного. Віра відчула, що її так тягне до нього, що хотілось, наче плющем, обвитись навколо його тіла. Вона руками обвила його за шию і, ніби, приросла всім тілом, погойдуючись в такт, у повільному танці. Потім вино, вечір повний розваг, флірту, а потім – фантастичний закордонний автомобіль, готель, провал у пам’яті і сором, який огорнув її, коли проснулась, вранці, в чужому ліжку. Сама. Невідомий готель. Широке ліжко застелене дуже гарними дорогими простирадлами. На столику записка. «Ти чудова. Я кохаю тебе. Замовляй, що бажає душа твоя – все оплачено. Чекай мене. Після роботи повернусь. Цілую і мрію бути знову з тобою. Назавжди, твій Ангел».
Сором швидко пройшов, бо народилась думка:
– А ти хіба не про це мрієш?
– Мрію, але хто він? Я зовсім не знаю його, – відповіла вона сама собі. –
Та нова думка прилетіла чимдуж:
– Ну й що, що не знаєш, пізнаєш. Ніхто і знати не буде. Глянь, як красиво. І він красивий. Видно, що грошовитий.
П’ятнадцять років таємного кохання, розкошів, дорогих ресторанів і магазинів, дорогих подарунків, подорожей і розваг. Рідко їздила додому, оправдуючись, що не може частіше. На роботі не відпускають, а, насправді, соромно було признатись сестрам і батькам про своє життя і «роботу». Море, яхти, машини, але і це вже її не задовольняло, наскучило. Вона розуміла: стільки років і в готелі, не познайомив з родиною, з друзями, а Віра хотіла заміж, свій дім, де б вона була господиня, дитинку, адже, їй вже 33. Коли стала наполягати, на одруженні, виявилось, що її Ангел – одружений. Одружитись з нею не може, бо половина бізнесу належить дружині. Якимось чином дізналась і дружина. Може і сама до того приклала руку, невідомо. Про таке не признаються відверто. Результат: велика трагедія – розчарування, розрив, переслідування дружиною, біль, сльози, без хати, без роботи, самотність і депресія.
Така чи подібні історії повторювались, в подальшому її житті, кілька разів. Ніжна, палка любов і знову: «Одружитись не можу, бо я одружений». Надія: мати сім’ю не залишала її. Вона закохувалась, і знову – одружений!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932905
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.12.2021
автор: Тріумф