Світало. На мосту дівча стояло.
Що там робило і саме не знало.
Останню зірку сумно проводжало,
І більш ніхто не знав, як серденько страждало.
А він поїхав і живе десь за кордоном.
І люди вже не знають, де той сором?
Вона сумує й що робить не знає.
Саме тому життя це усковзає.
І вдома в неї нелади з сім’єю.
Батьки прісують і не гордяться нею.
Їй боляче і як боротись з цим не знає.
Саме тому за мить вона зникає.
Вона не знає, як боротися з брехнею.
І полоса невдач крадеться знов за нею.
Вона втомилася і пульс вже затихає.
І все, що хвилювало, пропадає.
А ще корупція і утиски від влади.
І ціни, і інфляція, й громада...
Вона зрікається всього живого.
І прямо з мосту кидається в воду.
Водиця розкрива свої обійми.
Нехай холодні дещо, але такі рідні.
І тіло юне з вдячністю приймає,
А серце оте добре пропадає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=92915
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 16.09.2008
автор: Даринка Квач