Проза - Petro Kukharchuk, поезія - Леся Утриско
Усе що хотів і не хотів – збираю цієї осені. Все неначе у трикутнику долі Карпмана, міняються ролі, учасники – а я уже не міняюся.
Обставини навчили не скаржитися на життя. Повільно, боляче й не одразу, але назавжди усвідомив: ніхто мені нічого не винен!
Розумію, мій вибір то і є моя відповідальність. Ніхто не заважає мені робити інший вибір! Ніхто!
Уже не виправдовую і намагаюся не заганяти у відчай себе, через те, що можливо чиїсь очікування не виправдовую.
І як стало світліше, коли зрозумів, що у моїх негараздах є лише моє не доопрацювання. Лише моє.
А люди були й будуть завжди різні, відповідають вони чи ні моїм уявленням. Навчився не проявляти агресію – просто перестаю з токсичними спілкуватися, які за рахунок мене намагаються самостверджуватися.
Раніше намагався прийти на допомогу, просять мене чи ні. Але обставини навчили, що ліпше не допомагати.
Мовчання – золото, воно надає можливість усвідомити, що є інші люди, які можуть краще за мене, вони мають більше можливостей, вони молоді й перспективніші, більше досягнули й мають великий успіх.
Найважче було виховати в собі не чекати взаємності. Через це, було горщиків побито багато і все заради пошуку самого себе в собі. Скільки було поставлено запитань, чому так несправедливо? Чому?
А мене хто просив «чинити добро»? Хто? Лише моя ілюзія надавала мені химерні поради, які з часом на друзки розпадалися. Моя доброта не завжди додавала віри у моє самоствердження, особливо коли оточували люди, які постійно скаржилися на своє життя.
Вдячний долі, людям з якими працював, дружив, любив – за те, що тепер не нарікаю на трудності, а шукаю шляхи їх вирішення, як би це важко не видавалося з першого разу.
Сприймаю події свого життя філософськи – все що робиться, все на краще!
Маю свою поезію в прозі, нехай вона не усім до смаку – але вона моя, яка спрямовує на пошук можливостей і мотивацію до теплого спілкування із людьми сонця!
Цілую серцем осені друзі мої…
©Петро Кухарчук, 23.10.2020
#фото#©Петро Кухарчук, 22.10.2020, Богунія, м. Житомир.
Людська незмінність все ж міняє ролі -
Чого хотів... а може й не хотів...
У ній, як на долоні участь й долі,
Ніхто їм не завадить... світ зомлів.
Життя, мов у молитві - «до» і «після»,
І люди в нім - жорстокі, десь німі,
А десь не так, а десь лунає пісня
Й шляхи життя витоптують самі.
Моє добро - розкішне та пророче,
Моі думки - утвердження в мені,
Мою розраду сприймеш неохоче...
Залиш всю злобу - заберу собі.
Чи варто? Ох чи варто світом жити?
Несправедливість присипляти кожен день
І за добро по-вовчому завити...
Мовчатиму в незіграних ще сцен.
Візьму антракт - так краще буде долі,
Хай судять... я ж зречуся й промовчу,
Вдихну добро в пелюстки кволі, кволі -
Для світу стрітенську спалю свічу.
Аби добро... не вірите прозрінню?
Забувши зло, забуду сто образ,
Залишу слово правди поколінню,
Аби лиш вогник віри не погас...
#лесяутрисковоробець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929129
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.10.2021
автор: Леся Утриско