Стежечка, стежечка в'ється, як змієчка,
І до ставочка веде.
Швидко біжить нею юна Гафієчка,
Серце аж рветься з грудей.
Він не кохає – і жити не хочеться.
Де відшукати розмай?
Верби стоять над ставочком, шепочуться,
Що тим стосункам вже край.
Тиха вода, наче очі коханого,
Може, пірнути у них?
Душу сховати із рваною раною
Від тих пліткарок усіх.
Ось вже готова стрибнути Гафієчка,
Крок ще. Водичка блищить.
Раптом почула, що десь серед гіллячка
Хтось наче тихо пищить.
Ніби розбуджена звуками дивними,
Швидко пішла навмання,
Та у кущах, що здалися чарівними
Біле знайшла цуценя.
Як намистиночки, ті оченяточки,
В душу дивились вони.
Песик-хмаринка без жодної цяточки,
Як подарунок весни.
Стежечка, стежечка в'ється, мов змієчка,
І від ставочка веде.
Швидко біжить у лікарню Гафієчка,
Серце аж рветься з грудей.
Ось і ветклініка вже відчиняється.
Можна іти на прийом.
Ветеринар молодий посміхається:
– Добре все. Не перелом.
Песик здоровенький, трохи наляканий.
Буде чудово усе!
Треба радіти і годі вже плакати.
Вітер хай сум унесе.
Стежечка, стежечка в'ється, як змієчка,
І до ставочка веде.
Часто гуляє там наша Гафієчка.
Із чоловіком іде.
Ветеринар він. Дружині всміхається.
З ними і песик той білий.
Не цуценя вже. Підріс добре, грається.
День зустрічає щасливий.
17.10.2021
Вікторія Манойленко
/фото poltava.to/
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928630
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.10.2021
автор: Вікторія Манойленко