Може ви і не чули?
Може чули не всі?
Про далеке минуле,
Про занепад Русі?
Досягти перемоги,
Щоб добитись мети,
Краще, як свої змоги
Об’єднати в гурти.
Але гонор та свари,
"Збили лік терезів".
Хто ж накоїв нам кари?
До поразки призвів?
Чи обставин тих збіги,
Все змінили в житті?
Половецькі ж набіги,
Зовсім стали - не ті.
* * *
За Уралом рікою
В той час сила зростала.
Яка згодом страшною
І, для половців стала.
Під кермом Чингісхана,
Сила та – не мала,
Та ще й лютість тирана,
Неймовірна була.
Залишались руїни,
Де пройшла сила та.
І зникали країни,
І палали міста.
Час прийшов, наших місць,
Та орда досягла,
І не радісна вість
Руський люд підняла.
Поряд половців зграї,
З сходу, лізе орда.
Душу кожного крає,
Величезна біда.
При такій колотнечі,
Треба братись за ум.
В кожній хаті, до речі
Тільки сльози та сум.
Тож, потрібно шукати,
З ким нам братство долати!?
Чи, з Котяном щось мати?
Чи «Чінгіса» чикати?
Князі, думали в'яло,
Як велось на Русі.
Їх зібралося мало,
Тай, з'явились не всі.
Тож, зійшлися при цьому,
Що страшніше - Орда.
А з Котяном, притому,
Буде менша біда.
І зійшлись по весні
Сили дві на Дону…
Щоб в кривавій борні,
Не програти війну.
Грізний хан – Чінгісхан,
Безліч війська згубив.
Наша ж рать, та Котян,
На той раз відступив.
Тож, хоть віданно бились,
Супротивник признав,
Переваг не добились,
Ворог їх подолав.
Неузгоджені дії
Всіх слов’янських дружин,
Погубили надії
У князівських родин.
Хан здобув перемогу,
І від Калки – ріки*
Відкриває дорогу
До Дніпра напрямки.
* * *
Злинув час… Промайнуло
Чотирнадцять років.
Вороги не забули
Переможних шляхів.
І намітив свій захід
Хан монгольський Батий: *
Зір направив на Захід,
І на Київ святий.
Зруйнував по дорозі,
Волжсько-камських болгар.
Навіть Суздаль не в змозі,
Відвести той удар.
А орда, та численна,
На своєму шляху,
Залишала шалена,
Від країн лиш труху.
Суне хмара густа,
Димно скрізь, як вночі.
І палають міста,
Всюди жах та плачі.
Вал кінноти потужний,
Вів нездоланий лях.
Та, лиш привід неслушний
Припинив його шлях.
Ні, не мужність та сила,
А, розлив буйних рік,
Натиск хана згасили,
Зупинили на рік.
***
По весні, як розстали
Тогорічні сніги,
На ті землі напали,
Знову, злі вороги.
Хан той натиском сили,
Переяслав здолав.
І Чернігів згубили,
У вогні він палав.
Князь Михайло тутешній**,
У боях відступив.
Та дружину сердешний,
У тій сварці згубив.
Мирні люди ховались
У хащах та церквах.
Всі вони сподівались,
Що не згубить їх лях.
Але марні, ті втечі
Під крило святих риз.
Євпраксія***, до речі,
З башти кинулась вниз.
Як осінні тумани
Полягли на луги,
Зайняло військо хана,
І Дніпра береги.
Не опишеш пером,
Вранці як, по росі,
Бачив хан за Дніпром,
Київ в дивній красі.
Щоб те місто здолати,
Хан монгольський Батий,
Наголошує здати
Йому Київ святий.
Але люд, як Дніпро,
Непокірливим був.
Воєвода ж Дмитро,
Тих прохань не почув.
Знов зійшлися дві сили,
У запеклій борні.
Хто кого пересилить
В тій, смертельній війні?
Лізли з криком на мури
Злі, страшні вороги.
І були темно-бурі
У Дніпра береги.
З нами в Господа віра,
Кров лилась, як вода.
В річці хвиля не сіра,
А криваво-руда.
Кого більше в могилах,
Проректи не берусь.
Але там, на тих схилах,
Була скорена Русь.
*Батий (Бату)(1208-55), монгольський хан, онук Чінгісхана.
**Михайло –князь Чернігівський
*** Євпраксія – дружина Чернігівського князя Михайла
кінець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928391
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.10.2021
автор: Сідий