Знову сидиш ти, знову один,
Знов розриває той біль тобі груди,
Знову самотність давить горлянку,
Знову лиш відчай твій, друже, повсюди.
Непотрібність твоя знов ламає хребта,
Серце шматує знов пустота,
Запустила у м’язи свої пальці нервозність -
Хочеш обіймів? Та хріна вже з два!
Обійме тебе лишень смерть хвороблива,
Загинеш в тенетах її пальців липких.
Здохнеш ти, виродку, тобі ж цього саме треба!
Господи, годі вже слів цих гидких...
Втомився ти просто вже жить у цій болі,
Втомився від клятого суб’єктивного пекла...
Збираєшся з силами, стаєш з ним до бою,
Але знов клята вість ламає всі ребра.
Ти втомився від каменю того під грудьми,
Від дискомфорту втомився, від самотності страху.
Та як би ти не хотів - від них не втекти.
Постійно щось йде в твоїх справах всіх прахом.
Постійно вертаєшся ти знов до болю,
Звик вже до клятого у горлі клубка,
Камінь свій клятий постійно носиш з собою,
Повільно зжирає тебе самота.
За що тобі це? За що всі ці муки?
Невже ти настільки погана людина?
Недоліків море, це й сам, друже, знаєш...
Але ж ти для всіх завжди хочеш добра!
Не знаю, мій друже, що тобі тут сказати...
Насправді не знаю... Фігня усе це...
Ні підтримать не можу, ні врятувати...
Гадки не маю, що тебе тут спасе...
Іди собі далі, неси клятий камінь
І, можливо, й тобі посміхнеться життя,
Забудеш про біль, буде кого ще й обняти,
І назад в це лайно вже не буде вороття...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927346
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.10.2021
автор: sadness_&_sorrow