Їду в туман по самІ віконця,
Їду в туман, там сріблясте сонце,
Їду в туман крізь один густий туман.
Десь там вони, золоті дерева,
Десь там межа, де земля і небо,
Десь там внизу під вертигом колес автобан.
В лоні туману кордони стерлись,
Там інші виміри в діри продерлись,
Їх фрагменти під кальку змальовує щось.
Не придивляйся, дивись на дорогу,
Не обертайся, нема там нічого,
Сонце вже вище і все це розтане ось-ось...
День буде теплий, — віщує голос,
День буде жовтий, мов стиглий колос,
День буде довгий і ти це знаєш сам.
Всі кілометри, всі твої милі
Десь там чекають, все ще у силі,
Отже сповідуй-бо, то ж добудовуй-но храм.
Ти — в далину, далина — до тебе,
Сивий асфальт і блакитне небо
Білі хмарІ, пожовклі газети дерев...
Там, попереду ще стільки всього...
Осінь прикрасила шлях-дорогу
Шаллю туману і статним вбранням королев
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927318
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.10.2021
автор: Ніколя Петрович