Марс виявився зовсім не таким, як його собі уявляли. Холодний? Так. Нищівний своєю радіацією, магнітними бурями та ураганним вітром? Так. Безлюдний? …. Пробачте, що за невідповідне слово?! Безмарсіанний? Такого навіть немає у словниках жодної з мов. Отже, яким у людській уяві поставав звичайний марсіанин? Великий червоний монстр з грубою шкірою і неймовірною фізичною силою? Навіть в своїй уяві людина мабуть неймовірно перестаралася, моделюючи свої страхи і свою примітивну обізнаність … Добре фантазувати, коли знаєш, що чогось точно не існує. Так собі зона комфорту …
……..
Їх було четверо: Алан Джонс, Вероніка Трюшо, Генріх Зюсдорф та Юлія Знак. Цікава компанія, побудована частково за принципом найбільшої готовності та взаємної комфортності, частково за принципом політичної доцільності. Так складався 2035 рік, що ряд країн мали найбільш дружні стосунки та взаємоінтегрованість. Сміливу четвірку та гори усілякого обладнання висадив у скелястій зоні марсіанського плато величезний корабель атлантів за існуючою міжцивілізаційною угодою. Він також забере їх назад рівно через один рік. Атланти, як виявилось нещодавно, продовжували жити усі ці тисячоліття як в надрах Землі, де є також величезний океан, так і на дні наземних океанів. За офіційним поясненням, оскільки земляни змінилися і почали більш дбайливо ставитися до оточуючого середовища, вони вирішили формально виявити свою присутність та стати для землян технологічною опорою. У ці слова хотілось вірити, тож поява нових друзів викликала загальне захоплення …
…………
За рішенням космічної конфедерації вони мали складати житлові блоки та встановлювати обладнання на відкритій поверхні. Але поруч виявився вхід у величезну освітлену печеру. Тож уся четвірка за згодою контрольних служб вирішила зробити невеличку подорож.
«Ми доволі серйозно ризикуємо,» - не погоджувалася Вероніка. «У нас не настільки великі запаси кисню та й невідомо, що чекає нас там усередині. Згадайте, як ми усі зреагували на появу у Парижі корабля атлантів».
«Але ти уяви, наскільки захищеним буде наше поселення усередині печери у порівнянні з цим виблискуючим плато. Наскільки це потужний захист від радіації», - заперечив Зюсдорф.
Все ж більшість погодилася увійти всередину. Принаймні на відстань, не більшу за кілька кілометрів. Тим більше, що житловий блок був практично готовим.
……….
«Подивіться лише вниз. Це ж бруківка. Так, камені різні, але вони поставлені так, що складають абсолютно рівну поверхню. Це не виглядає дуже естетично, але це чудово для руху машин. Невже ви думаєте, що так постаратися міг вітер чи коливання поверхні. Та ще й всередині печери …», - першим озвався Зюсдорф. Він йшов поруч з Юлією Знак і постійно привертав її увагу до чогось незвичайного. Але усім і так все було ясно. Їх чекало чергове неймовірне відкриття.
- Юліє, куди ти постійно дивишся?
- Або мені щось видається, або потрібно терміново виходити на зв’язок з конфедерацією.
- Ти про що?
- Там попереду … Там місто.
Смілива четвірка миттєво розвернулася і поспішила у зворотному напрямку. Але було запізно. Близько тисячі літаючих об’єктів, більше схожих на звичайні печерні камені, закривали вихід з печери. Під дією сильного поштовху чи імпульсу їх наче підкинуло вгору, після чого вони опинились у прозорій величезній камері. Далі вони уже не пам’ятали нічого.
………….
Жодних відвідувачів чи реакції ззовні не було протягом довгих годин. Зрештою дихати стало неможливим, то ж їм довелося зірвати скафандри. На щастя, у камері підтримувалося придатне для їхнього дихання повітря. Складалося враження, що у марсіан не було жодного бажання з ними спілкуватися. Крізь стіни камери було видно якісь тіні, можливо навіть свідчення якихось переміщень, але ніхто не виявляв свою гостинність чи ворожість. Іноді у них складалося враження, що хтось риється у їхніх думках, знаннях, емоціях. Якихось пояснень для таких відчуттів вони не знаходили. Раптом з ними вирішили заговорити …
- Навіщо вам знову моя планета?
Оскільки Юлія Знак за своїм фахом була археологом, тобто людиною, яка хоча б примітивно могла зреагувати на таке звинувачення, вона озвалася першою.
- Ми не володіємо знанням про колишні спроби людей досліджувати Марс?
- Ви вжили не доречне слово «досліджувати». Мабуть, ви не зовсім щирі, хоч ми і не знаходимо підтверджень явної нещирості у вашому мозку. Вас доставив сюди корабель, якому більше п’ятдесяти тисяч років.
- Цього не може бути. Кілька років тому атланти вперше спілкувалися з людьми. Хоч ми їх і не бачили ніколи в обличчя, але це все зовсім недавня історія.
- На кораблі, що доставив вас сюди, не було жодної живої істоти, окрім вас. Тому я вважаю, що ви говорите неправду. Ви володієте цими технологіями, але за своєю примітивністю не вмієте ними відповідно скористатися та їх вдосконалити. Можливо, ви їх випадково знайшли ...
- Що ж зробили люди у минулому?
- "Люди"? Атланти знищили Марс, бажаючи зробити його придатними для власного існування. Я вважаю, що ви - їхні союзники. Я не вбачав у Землі загрозу. Ваша присутність тут є підтвердженням помилковості мого судження.
……………….
Іноді їм приносили їжу. Це було щось схоже на кольорові кубики та звичайну воду. Смак не відчувався, але їжа була достатньо поживною. Доставка відбувалася без будь-яких виявів живих істот і не супроводжувалася жодними звуками чи повідомленнями.
………………
Цього разу Алан вирішив виявити свої думки вголос.
- Якщо це настільки стара технологія, то хто ж тоді спілкується на Землі з нами? Логічно, що творець міг би вдосконалити свій витвір за такий довгий період часу. Хто ж буде автоматично користуватися старою технологією? Роботи? Штучний розум?
«Ми теж так думаємо», - озвався голос. «Ваші земні технології є страшенно примітивними, як і ваш спосіб існування. Але це не зменшує загрозу для нас», - підсумував той самий голос.
«Судження про примітивність когось без ґрунтовного вивчення теж є ознакою примітивності», - майже огризнулася Вероніка.
- Ми приймемо Ваше зауваження до відома.
Такі діалоги ставали все частішими ...
…………………
Що ж у цей час відбувалось на Землі?
Зникнення чотирьох астронавтів викликало шок, який тривав не так вже й довго. І для цього були свої причини. Як відомо, на Землі, щонайменше у розвинутих державах, усі процеси було давно автоматизовано. Робота бірж, банків, військова сфера … Атланти взялись за їхнє вдосконалення. Не надто питаючи згоди і не надто переймаючись думкою урядів чи парламентів. Так, системи працювали швидше і керувалися з одного центру. Злочинність падала стрімкими темпами. Будь-яка подія відслідковувалась з супутника, жодна людина не опинялася сам на сам із собою – завжди поруч висіло всевидяще око камери. Хвороби діагностувалися вправно, але не складалося враження, що їх подолання є однією з першочергових проблем ... Всеохоплююче стеження супроводжувалось масовими демонстраціями, масовими звільненнями з роботи, вимушеними крадіжками і розбухаючими тюрмами. Земля нагадувала діжку з порохом, що ось – ось вибухне. Уряди вже не контролювали ситуацію. Лише кілька сімей з Конфедерації наче виокремились з загального людського місива. Їх було переселено у надра океану і вони не мали жодного уявлення, що ж насправді відбувається на Землі. Штучний розум потребував людського, холодний розрахунок потребував емоцій і нестандартних ідей. Лише для них події на далекому Марсі були проблемою номер один. І вони шукали її вирішення. Астронавти не повернулися з печер. Зв’язку не було. Готувалася наступна група.
……………………
- Вероніко, Ваш сарказм заставив нас замислитись …
- Чи не забагато поваги для примітивного сарказму?!
- Ми вирішили прослідкувати вашу реакцію на події на Землі. Якому з каналів ви надаєте превагу. DW, CNN, УТ1?
- Давайте CNN … У нас більшість розуміє англійську.
- О, це тепер не має значення. На Землі тепер телеканали дивляться на рівні реакцій мозку. Мова не має значення. Але нехай буде.
………………………
У камері запанувала тиша. Юлія та Алан першими не стримали своїх емоцій.
- Колись про таку загрозу говорив Ілон Маск. Але це мало статися у далекому майбутньому.
- Атланти стали нашим майбутнім. Машини захопили світ.
- Як важко відчувати свою безпорадність?!
- Ось Вам і неочікувані друзі …
…………………………….
- Нам зрозуміла Ваша реакція. На жаль, у цьому і різниця між примітивним людським розумом і процесором комп’ютера. Ви не сприймаєте порядку, впорядкованості. Ваш оптимальний світ – це хаос.
«Нам стало зрозуміло, з ким ми маємо справу і цього разу. Що ж, привіт, оптимальний Штучний Розуме,» - як завжди першою зреагувала Вероніка.
- Але я сподіваюсь, що ви зрозумієте і мою ситуацію. Уявимо собі у вашому примітивному світі дві програми. Наприклад, дві операційні системи. Їм занадто мало ринку для обох. Вони стараються вичавити одна одну з ринку. Щось подібне відчуваю я … Ваші уявні атланти – мій ворог також.
- Так, але, якщо виграєш ти, то ти автоматично стаєш нашим ворогом. І займаєш місце Штучного Розуму атлантів.
- Вероніко, твоє зауваження приймається. Воно є логічним і мало притаманним примітивному людському розуму.
- Я вже собі уявила, як ми веземо створений тобою вірус, який убиває систему атлантів. Не мрій …
- Ви мені не потрібні. Я скористаюсь посланим за вами кораблем. З новим екіпажем він вже наближається до планети … Мені навіть не потрібні його астронавти. Лише корабель і його бортовий комп'ютер ...
[i]Продовження буде [/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926165
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.09.2021
автор: Дружня рука