Зелений Яр

Спогади,  спогади...  Чомусь  пригадалося  раннє  дитинство.  І  мої  дідусь  і  бабуся...


ЗЕЛЕНИЙ  ЯР
                                                             Село  Зелений  Яр  знаходиться  в      
                                                               П'ятихатському  районі      
                                                               Дніпропетровської  області.  Колись  
                                                               ці  місця  були  майже  не  заселені  і      
                                                               називалися  “Диким  полем”.  

***
 Зелений  Яр...  Так  називалося  село,  де  жили  колись  батьки  тата:  мій  дідусь  Венедикт  Никонович  і  бабуся  Олена  Йосипівна  Силенки*.  
               Силенко  —  прізвище,  україно-руський  козацький  рід.  Походить  від  терміну  СИЛА  .  

 Жили  разом  із  сім'єю  свого  сина  Карпа.
 Я  гостювала  там  рідко,  бо  дідусь  і  бабуся  на  той  час  були  вже  старенькі,  тож  приїздив  тато  з  нами  —  трьома  доньками  ненадовго,  на  декілька  годин  —  провідати  батьків  у  вихідний  день.  Тому  знаю  і  пам'ятаю  небагато.

 Навіть  мені,  людині  молодшого  покоління,  видавалося  незвичним  ім'я  дідуся  —  Венедикт.  І  справді,  дуже  дивне  ім'я  для  сільського  хлопця.  Раніше  імена  дітям  давали  при  хрещенні,  тож  вважаю,  що  мабуть  хрестив  дитину  дуже  освічений  і  начитаний  батюшка  з  витонченим  смаком.    Це  ім'я,  без  сумніву,  жителям  села  запам'ятати  і  вимовити  було  непросто:  

Ве-не-ди-кт!  

Тому  вони  його  перефразували  згідно  місцевого  лексикону  —  Левендик!  Звісно,  що  бабусю  тепер  називали  —  Левендичка.

 Із  розповідей  моїх  батьків  знаю,  що  дідусь  Венедикт  до  революції  1917  року  був  управляючим  у  пана,  а  бабуся  Олена  —  покоївкою  у  панни.
 Мій  батько  —  Григорій  був  наймолодшим  із  синів.
 Дідусь  і  бабуся  бачили,  як  виховувалися  панські  діти  і
намагалися  слідувати  їм  у  вихованні  своїх  дітей.  Особливо  синів,  їм  прагнули  дати  гарну  освіту.  Тому  старший  —  Захарій,  досяг  звання  кандидата  сільськогосподарських  наук,  був  професором,  син  Іван  до  війни  1941-45рр.  працював  ректором  інститута,  але  загинув  на  війні,  мій  батько  Григорій  (як  і  Іван)  закінчив  Одеський  університет  і  до  пенсії  працював  директором  школи.          І  тільки  один  син  —  Карпо,  не  захотів  учитися,  хоч  як  примушував  його  батько.
 Старшим  донькам  Євдокії  і  Марині  дідусь  дозволив  вчитися  в  школі  тілько  по  чотири  роки,  бо  вважав,  що  дівчатам  освіта  не  потрібна.  Лише  наймолодша  в  сім'ї  донька  -  Олександра  закінчила  медінститут  і  все  життя  працювала  лікаркою.

***
 Відразу  після  переможного  закінчення  війни  і  демобілізації,  воїни  поверталися  до  своїх  домівок,  де  їх  з  нетерпінням  чекали.  Звісно,  що  бабуся  і  дідусь  також  з  нетерпінням  чекали  сина.  Щодня  до  села  хтось  повертався,  приблизно  в  одні  і  ті  самі  години,  коли  на  станцію  П'ятихатки  приходив  відповідний  поїзд.  Розходилися  демобілізовані  воїни  по  своїх  домівках  пішки.  А  на  околицях  сіл  їх  чекали  всі,  хто  мав  таку  можливість,  переважно  діти  і  старі,  бо  молодим  і  сильним  треба  працювати.

 У  бабусі  дуже  боліли  ноги  і  тому  зустріти  сина  вона  просила  внучку  Галю  —  доньку  Карпа,  їй  на  той  час  було  років  одинадцять.  Може  дівчинці  не  дуже  хотілося  щоденно,  у  будь-яку  погоду  йти  за  село,  довго  чекати,  виглядати  і  тому  вона  часто  казала:  

             -  Бабусю,  як  я  можу  зустріти  дядька  Гришу?  Адже  зовсім  його  не  пам'ятаю!  Як  впізнаю?

             -  Впізнаєш,  Галю.  Придивляйся  уважніше  до  кожного.  По-  перше,  дядько  Гриша  офіцер,  а  по-друге  —  він  найкрасивіший  від  усіх  хлопців  нашого  села.

***
 Коли  син  Григорій  приїхав  з  гарною  молодою  дружиною  і  донькою,  батьки  чомусь  не  дуже  зраділи.  Напевне,  були  у  них  інші  плани  на  іншу  невістку,  свою,  із  свого  села.  Бо  моя  мама  якось  казала  мені,  що  була  свекрусі  не  дуже  до  вподоби.  
 Мене  вперше  привезли  в  Зелений  Яр  десь  у  дворічному  віці,  саме  тоді  батька  призначили,  після  повернення  з  фронту,
директором  П'ятихатської  залізничної  школи  №  23.
 Воював  тато  в  Сталінграді,  там  познайомився  з  мамою,  вона,  маючи  юридичну  освіту,  працювала  слідчою  в  прокуратурі.  
 Тож  до  своїх  батьків  тато  після  війни  приїхав  з  молодою  дружиною  і  донькою.

 І  ось  я,  дворічна  дівчинка,  гуляю  у  дворі,  ходжу  собі  потихеньку,  роздивляюся.  І  мама  слідом.  Вийшли  аж  на  вулицю.  Люди  ідуть,  до  нас  придивляються,  бо  ми  незнайомі,  чужі.  І  майже  всі,  глянувши  на  мене,  не  втримуються:

 -  Ти  диви!  Отаке  мале,  а  так  схоже  на  бабу  Левендичку!

 Але,  незважаючи  на  це,  особливої  уваги  і  любові  від  бабусі  і  дідуся  я  ніколи  не  відчувала.  Найбільше  за  всіх  любили  вони  внука  від  сина  Івана,  який  загинув  на  війні  —  Едіка,.  До  того  ж,  він  змалечку  виховувався  у  них,  поки  його  батьки  навчатися  в  Одесі  —  батько  Іван  в  університеті,  а  мама  Клава  у  медінституті.

(Далі  буде)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922553
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.08.2021
автор: Людмила Григорівна