Верба
Верба стара схилилась головою,
Над тихою, неспішною водою.
Тай розпустила своє космате гілля,
Неначе наречена на весілля…
Згадавши все життя та свою долю,
Як насолоджувалась щастям своїм в волю.
Згадалось тій вербі, то в молодості сталось,
Як з Яворочком тут їй обіймалось.
І шепотів той Явір Вербоньці на вухо,
А їй же так приємно було слухать.
Лягати спати й просипатись зрання,
Та знову чути ті слова кохання.
Багато було днів щасливих, та і ночі,
Коли коханці не стуляли очі.
Пташки веселих пісень їм співали,
Що в гілках пташеняток повивали.
Їм заздрила зеленая Смерека,
Котра росла від річки недалеко.
Привітливо махали їм Берізки,
Показуючи білі свої ніжки.
Все відійшло, прийшла лиш старість,
Вже Явора нема і друзів не зосталось.
Нема Берізок і спиляли ту Смереку,
Кудись відвезли, мабуть що далеко.
І лиш пташки буває в гіллях вʼються,
Та не співають вже, а чомусь бʼються.
І вітер жовте листя обриває,
Та Вербонці під ноги закидає.
Одненька залишилася Вербиця,
Та знову їй вночі чомусь не спиться,
Бо в старості самотній важко доживати,
Дітей та друзів, нікого не мати.
І лиш настирливі думки сумні та невеселі,
Відвідують тої Верби оселю.
© В. Небайдужий.2021.
М. Київ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921730
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.08.2021
автор: Небайдужий