Хоч з десяток літ уже пройшов,
в пам'яті назавжди миті ці:
як із п'ят і ніжних підошов
я тобі виймаю "баранці".
Родом із сусіднього села,
світська пані, модна і струнка,
в тухлях на підборах ти була.
Тільки я і ти. Каньйон. Ріка.
Хоч і про скелястий наш ландшафт
я попереджав заздалегідь,
прагла все ж "краси" твоя душа.
Ти — мов лань гірська. І я — твій гід.
І товсті підбори на туфлях —
моді та красі належна дань.
Та двигтів, хитався гадський шлях —
скелі не приймають світських дам!
Врешті ти роззулась, попливла:
юна, граціозна і легка...
Мить — і я до ніг... Дівочий плач.
Сльози. "Баранці". Моя рука...
І дівочі стопи — їжаки,
що понабирали голочок.
Ніжно колупаю колючки
та знімаю з п'ят і з тебе шок.
Карбом мить романтики в мені:
очі, щічки — наче в буряці.
Річка. Ти і я, — немов у сні:
длубаю натхненно "баранці"...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921584
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.08.2021
автор: Олександр Обрій