Друже мій, ставочку, чом ти у зажурі?
Молодий козаче, чого такий хмурий?
Якісь лиходії береги розрили,
А мою водицю по вітру пустили…
Сумні козака думи про людську недбалість:
Де мудрість людини, куди ділась жалість?
Тут дитячі ніжки дружили з красою:
Любувались квітами, джерельця водою.
Тепер із ставочка витікає сила,
Котра напувала й живність боронила:
Літечком від спеки, в стужу - від морозів.
Чом же злії люди втратили свій розум?
Де стали ногою – лише шкода - ями,
А був же ставочок з карасем й линами,
Які тут водились у своєму домі.
Ще й гуси, зайчата між очеретами…
Не журись, ставочку, не журися прошу,
Послухай козака поради хороші
Він поверне силу, ту що мав ти досі
Будуть тут радіти ноженята босі!
Розправ, друже, плечі й наберися сили,
Щоб дитячі ніжки з красою дружили.
Я лиш на хвилину присяду коло тебе…
Зорею світанку оповите небо…
Як же тут красиво! Що людині треба? -
Красоти земної… благодаті неба…
В.Ф.- 27.05. 2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915069
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.05.2021
автор: Веселенька Дачниця