Розносив вітер площею насіння,
На дроті спав забутий соловей.
На лавиці сиділо покоління
Розбещених і кинутих дітей.
І чатував десь біля них бездомний,
Але лишалося побите скло.
Кричали діти. Крик той був судомний
І голосу у ньому не було.
Вони гуляли площею до ночі.
Їх раптом дух страшний перехопив.
І налились жорстокістю ті очі,
Які бездомний дядько так любив.
Він усміхався дітям цим щосили,
Але вони уже сліпі були.
У скло, яке вони самі побили,
Бездомного втоптали й спать пішли.
У слід кривавий падало насіння
І заспівав забутий соловей.
Вставало Сонце. Спало покоління
Розбещених і кинутих дітей.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914839
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.05.2021
автор: Сова