Запхну в шухляди тисячу дрібниць,
Ідей і справ не менше напланую,
А сам сміюся, ледь не пада ниць,
Зі свого самовпевнення глузую.
І зверху ніби чую щирий сміх,
Опісля цього дещо попускаюсь,
За свій щоденний нездоланний гріх,
Прожити сто життів за раз, покаюсь.
Висока планка, ну а я ж низький,
Куди мені устигнуть за прогресом?!
Вірніш — навіщо, лід такий слизький,
Тонкий, тріщить під непотрібним пресом.
Ми розумієм істину просту,
Чому ж її дотриматись не можем?..
Долаємо несправжню висоту,
Самі себе і ближнього тривожим...
А потім, де проломлюється лід,
Багато хто й второпать не встигає...
Не треба зайве обертати світ,
Він ні на мить назад не повертає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913892
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.05.2021
автор: Ніколя Петрович