Відпусти мене, вже не зви мене,
Не приходь у сни мої щемливо
Скільки збігло літ, і зим відмело,
Ти все снишся мені, немов диво,
То голодна в пургу, ноги ледве несу -
Поспішаю до рідної школи,
То у літню жару, копійчину свою
Заробляю в полях неозорих.
Ті стежинки мої, заросли вже давно,
Чом душа у дитинстві блукає?
Що хвилює її, те уже не вернеш…
Що було колись - того немає.
Відпусти мене, і не зви мене,
Моя рідна мала батьківщина,
Бо вже виросла я - звила гніздо,
Як пташина твоя – не єдина…
Он у внука мого уже стільки років,
Як було мені півсотні назад,
Чом являєшся в сні, моє світло сумне?
Чому серце б’ється якось невлад?
Чомусь сумно літає пташина мала,
Вона в небо за хмари шугає,
А душа людська, не забуває тепла,
Котре вперше її сповиває.
Відпусти мене, вже не зви мене,
Моя рідна мала батьківщина,
Стільки літ пройшло, стільки зим відмело -
Ти назавжди для мене - єдина.
В.Ф.- 09. 05. 2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913332
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.05.2021
автор: Веселенька Дачниця