«Напевно, я би замутив із цією поетесою, – думав я, спостерігаючи, як вона босоніж ходила поміж високих стелажів, стаючи навшпиньки, аби досягнути якусь таємну книжку. – Поетесою? Поеткою? Поетинею? Поетицею? З кицею-поетицею?». Мої думки нагадували бешкетних дітей, які нестримно втікають від батьків. Так, авжеж, я би навіть одружився на ній! Втомлений бурхливими хвилями корабель причалив би до її пристані. Божевільний вар'ят, знуджений свободою, запрагув би стати її в'язнем.
«Перепрошую! Допоможете мені дістати он ту книгу?». Я аж підскочив, заскочений зненацька. Вона зверталася до мене, задерши до небес своє чарівне носеня, мило посміхаючись і вказуючи на вершину стелажів. Чи помітила, що я тихцем спостерігав за нею?..
Звісно, я не міг їй відмовити. Все, що завгодно. Хоч зіроньку з неба. «Будь ласка», – посміхнувся у відповідь, простягнувши їй книжечку поезій Емілі Дікінсон. «Ой, дякую вам», – розреготалася поетиця, аж забув, хто я і де я.
Що робити далі? Дістати їй із неба ще одну зірку чи викрасти й одразу під вінець? Я нахабно вривався в її слова, її думки, її сни. Ми гуляли Бродвеєм, Пікаділлі, цілувалися біля підніжжя Ейфелевої, Пізанської, Вавилонської веж. Трусили яблука в садах божествених пісень, утікаючи крізь ніч від сторожових псів.
До забуття кохалися серед розкиданих книг і вирваних сторінок. Поміж їх шелесту було чутно недомовленість почуттів і хрускіт пальців у міцності стиснутих долонь. Вона шепотіла незрозумілу поезію, немов стародавні заклинання. Я блукав її тілом, розшифровував таємничі послання загадкових богів, занурювався в океанічні глибини, діставав коштовні камені й задихався від нестачі кисню в легенях.
«Не вірю! Не вірю тобі! Як узагалі тобі можна вірити???», – кричала крізь сльози, відштовхуючи мене, коли я вчергове відривав ґудзики в неї на грудях. «Ти не усвідомлюєш, що говориш! Ти постійно говориш п'яним. Скільком ти так освідчувався? Що ти їм обіцяв?», – плакала й намагалася вщипнути, вкусити, вбити мене.
А що я мав їй сказати? Розповісти, що втікаю від життя? Від реальності? Загубив межу між справжнім і бажаним? Запевнити, що все геніальне в цьому світі створено під мухою? Чи хочу я, щоби вона мені вірила?
Стаю покірним, як дитя. Ненавиджу її й водночас шалено кохаю. Кров у жилах пече полум'ям, а цей дикий маленький звір проникає кігтями в мою душу. Глибше, глибше і глибше.
Від болю кусаю її вуста до крові. Біль у скронях, очах. Тіло ламає, мучить спрага. Світанки запалюються багрянцем. Попереду горизонт, виднокіл, обрій, крайнебо, небосхил, овид. Бриз наповнює легені нестримною свободою. Капітан перехилив до дна склянку рому. Корабель відчалює назустріч краю ночі. Назустріч її коханню, назустріч її мріям.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913232
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.05.2021
автор: Ноїв Ковчег