стогін вітру вібрує в прозорих шибках
він намарне б‘ється, як риба в лід
і лютує, здіймає волосся дибки
задирає «над» показати «під»
він нахабний і вільний, не мав би спину
але місто силить йому сильце
надсилає вітрисько мені у спину
поцілунок той, що не смів в лице...
я боюся його, але більше манять
срібна свіжість подиху і порив
бо я знаю, що вітру от-от не стане
та живе він так, як ніхто й не жив
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912719
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.05.2021
автор: Ulcus