коли душа моя мандрує між світами,
меланхолі́я заливає мені груди,
коли пульсує кров у скронях
до нестями,
моїм єдиним порятунком стають люди.
краса облич, тіней тіл неповторність,
порив думок, яскравість їхніх мрій.
і щира радість, і легка мінорність,
і пристрасть неприборканих стихій.
все є у ній, людина – це закоханість
в повільність подихів і гру недовгих вій.
і я давно вже віддала їм свою душу,
і я давно вже присвятила своє серце,
бо кожен з них – це неосяжний дивний всесвіт,
бо кожен з них – окремий вид мистецтва.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906426
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.02.2021
автор: Марія Безродна