Заплітала мені бабуся,
У дитинстві біленькі коси.
Мені три.Я до неї горнуся,
Дуже гарно-напевно, досить.
Мені десять.Колінця побиті,
Ніжно дмухає-біль відганяє.
Як без тебе, бабусю, жити-
Ще маленька не уявляю.
Чотирнадцять.Плани захмарні,
Ми найкращі із нею друзі.
Ой яка вона мудра!Як гарно,
Що ніколи нікого не судить.
Вже сімнадцять.Поринула з дому,
Хоч би з свого шляху не збилась.
Тільки Богу одному відомо,
Як вона за мене молилась.
Мені двадцять.Аж надто рідко,
Приїжджати стала додому.
Тільки скрипне надворі хвіртка-
І бабуся забуде про втому.
Зустрічати біжить по стежині,
Та старенька моя бабуся.
Бо до неї приїхала нині,
Найрідніша її "лялюся".
Пролетіли роки...Двадцять пять,
Вже бабусі важко ходити:
"Біля мене,дитино,присядь,
Хоч хвилину поговорити".
Де ж присісти?Часу немає,
Стільки всього потрібно зробити...
А бабуся...Вона почекає
Ми ще встигнемо поговорити.
Я приїду,ти тільки чекай,
Обійми мене на прощання.
Тільки Бог один тоді знав,
Що ця зустріч буде остання.
Мені тридцять.Хата пустує,
І ніхто не біжить зустрічати.
Рідний голос уже не почую,
І немає кого обійняти.
Так проходить життя.Все минає,
Нам би зараз поговорити!...
Дуже жаль: як душа відлітає,
Лиш тоді починаєм ціннити.
Автор Lyuda Zaveruha
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905242
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.02.2021
автор: Заверуха