МОЯ ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(Надруковано у літературному альманасі)
Це було десь у 1977 році.
Перебуваючи в Києві на курсах підвищення кваліфікації, вечорами я поспішала до театрів, подивитися спектаклі саме там, в тих храмах культури, де вони народжувалися, де уже біля гардеробної витає неповторний аромат театру, сцени, декорацій...
Ось так, скажу відверто - зовсім випадково, у драмтеатрі ім. Лесі Українки поталанило мені побачити спектакль “Сподіватися” - про життєвий шлях Лариси Косач — в майбутньому Лесі Українки.
Її роль виконували відразу три актриси: дві уже добре знані глядачами — Ада Роговцева і Валерія Заклунна, а третя — ще зовсім маленька, п'ятирічна дівчинка, донька Ади Роговцевої Катя Степанкова. Вона грала дев'ятирічну Ларису Косач.
Пройшло багато років, з пам'яті стерлося чимало, але перед внутрішнім зором постає сцена, жінка в інвалідському візочку і приголомшливе величчю враження, яке так хочеться передати у віршованих рядочках...
ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА
Київ. Осінь. Роки' сімдесяті,
Ми на курсах тут, з Кременчука,
Нам з колегою випало щастя:
В “Драмтеатр Лесі” є два квитка.
Дощ періщить, і хочеться спати,
Ще й болить голова, на біду,
Дивна п'єса якась, “Сподіватись”,
... Все ж, пігулочку випивши, йду.
Жаль, місця наші аж на балконі,
Мо', в партер хтось не прийде? Аби!
Та хоч дощ, зал “під зав'язку” повен
Тож балкон, перший ряд. Йдем туди...
І, забувши про дощ, і про болі,
Мов крізь терни, із Лесею вдвох,
Йшла по стежці, що вишила доля,
Не в театрі — в житті — до зірок!
СПОДІВАТИСЯ...
(МОЯ ЛЕСЯ УКРАЇНКА)
В декораціях - болю відлуння,
Гасне світло. Зал нишкне за мить...
... В інвалідськім візочку Заклунна -
Тілом зболена жінка сидить.
Під оглушливий гуркіт овацій,
Ада Роговцева — мрій політ!
Виринає з тенет декорацій.
З нею донька, п'яти-шести літ.
Три актриси, три суті — в єдиній.
Ада — світла, яскрава, стрімка,
Донька Ади — то Леся-дитина,
А Валерія — доля важка.
І витає на сцені крилата
Клятва духа незламного: - НІ!
Не піддамся хворобі триклятій,
Квіти сіятиму навесні!
О, Поезіє! Ніжність і сила,
Жар душі, перелитий в рядки:
Горе, сум, мить любові щаслива —
Відізвуться і через віки!
*******************************
Промайнули літа безупинні
в потрясіннях, кривавих штормах,
Революції, голод і війни,
Ні царів, ні Союзу — нема!
Та дзвенять крізь віддалену Вічність
Гімном мужності Лесі слова!
Ті пророчі слова поетичні
не вмирають.
Їх Час не змива.
Знову й знову під гуркіт овацій
Клятва Лесі зове в Майбуття:
“Без надії — таки сподіватись!”
Будувати достойне життя!
04.02.21
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905151
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.02.2021
автор: Людмила Григорівна