З-за сніжних кучугур, з траншей і ям,
що рій двірничок зраночку прорив,
видніються голівоньки киян
(гарують нічно й денно трактори).
У череві заметів ланцюжком,
потилиця в потилицю, чап-чап –
містяни не порушують закон
чалапання малесеньких качат.
На автах – білі смушеві шапки.
На трасах – сіре місиво снігів.
На лицях – вітрюганисько шпаркий,
висвистуючи, пісеньку завів.
З небес плюється клаптями перин
стара Богиня Білих Завірюх.
Не гайся – з головою в пух поринь.
Пірни в замет: навіщо зайвий рух?
На обрій Білий Бог поставив трон,
повісив запинало крейдяне.
Імлиться лівий берег і Дніпро.
І ллється в келих неба шардоне.
Як скінчилося пір'я з подушок,
хтось борошна з верхів'я натрусив.
То Бозя підійшов і з підошов
натріпав кришталевої краси.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904689
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.02.2021
автор: Олександр Обрій