Буває так, що інколи
В мізках здіймуться віхоли
І спокій ревні думи забирають,
Що над собою ще рости
Й не треба ставити хрести
На всьому, що тобі допомагає...
Ото ж себе питаю я
У чому геній генія?
Й не знаю, що на це відповідати...
Хто прочитав усі книжки,
Тепер читатиме думки...
Чи заздрити йому, чи співчувати?..
І що би я тоді утнув,
Якби на його місці був,
Думки з ним наші певно розійдуться...
Навряд би він ризикував
І автомат примату дав
Адже помпезні витівки почнуться...
Я позривав би всі куші,
Переписав усі вірші
І спростував би формулу кохання...
Крізь себе результат прогнав,
Привіт Булгакову послав
Й подяку лікарям за невтручання...
Все далі й далі думаю...
А хто ж візьме оту мою
Насиджену тепленько рідну долю?..
Чомусь історію згадав,
Як дід корову продавав...
То ж забирати долю не дозволю!
І справді, годі гратися!
Ніхто б не став мінятися,
Набавившись, що з генієм робити?!..
Дарма завій в мізках мете,
Випробуваннячко ще те —
Увесь свій вік під його тиском жити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901591
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.01.2021
автор: Ніколя Петрович