Творіння рук людських, осяйне благодаттю,
Благословенне щирим, теплим почуттям,
Холодне серце вмить перетворює в багаття…
Історія митця і діви ввійде в майбуття.
Жив чоловік, самодостатній, гордий, зверхній,
Щовечір він самотньо вів в тіні зелених крон,
Любив лиш світлий відблиск мармуру поверхні.
Всього себе в холодний камінь влив Пігмаліон.
Він гордував жінками, що за ним ходили,
«Не гідні ви стояти пліч-о-пліч зо мною,
Мій геній, не мене ви полюбили,
Тепер залишусь сам-на-сам із самотою».
Про це в свій час дізнались олімпійські боги,
Обуренням і люттю загорілась Афродіта:
«Як, смертний, смієш не коритися любові,
Як смієш без кохання в світі жити?!».
«Для тебе, любий мій Пігмаліоне,
Як для того, хто занедбав мій світлий дар,
Прокляття ти отримаєш страшне, вагоме,
Лиш ту полюбиш, яку витешеш зі скал.»
І з того часу не було йому спокою,
У сні і наяву він бачив ту одну,
Що Афродітою була наречена судьбою,
І щиросердно покохав він цю ефірную красу.
Щодень розпочинав він з щирим хвилюванням,
Із мармуру видобувавши ніжний силует,
Щоніч орудував скребком аж до світання,
Різьбив деталі в відблиску планет.
І ось настав момент завершення творіння,
Велична і тендітна водночас Вона,
В волосся їй митець вплів срібнеє цвітіння,
Вбранням їй служить риза золота.
Світився лик її ясною благодаттю,
Смарагди-очі і рубінові вуста,
Янтарне ластовиння помаранчевим багаттям…
Така прекрасна, водночас така проста.
Пігмаліон змоливсь одномоментно в небо:
«О Афродіто, о владарко душ й сердець,
Пізнав смирення, як створив її для себе,
Прости мене, й прокляттю поклади кінець»
Почувши щиру цю розпачливу молитву,
Кіпріда знезійшла у смертний світ людей:
«Прощаю я тебе, і душу, в статуї відлиту,
Дарую їй життя й вкладу їй серце до грудей»
«Живіть щасливо, я вас заклинаю,
Кохання хай жевріє во́гнем Прометея,
Ваша історія хай по́вік не згасає.
Митець і діва, Пігмаліон і Галатея.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900719
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.01.2021
автор: Юрій Кульчицький