Молюся Богу: душу не губи.
Навколо – чужина і потрясіння,
А серце плаче з розпачу й журби.
Я бачу сон. У затінку верби
Моя сім’я… ридаю на колінах –
В раю із ними й я була, якби
В полон нас не забрали для ганьби.
У полонянок – стогони, тужіння,
Сполохані, мов в клітці голуби…
У мене серце гідне – не раби…
Бо українське маю я коріння,
Характер мій, повірте, не з слабких.
Краса душі – це всі мої скарби,
Тож пересилю страх свій і тремтіння
Й навчатимусь чужому щодоби.
Султан Великий серцем полюбив
Мов мальву, що тяглася до проміння,
Під дією якоїсь ворожби.
- Чаклунка…відьма… Весь гарем трубив, –
З раби – Султана… шлюб і поклоніння…
Інтриги… Вороги́, мов яструби́…
Та серед виживання боротьби -
Той шепіт: О Хюррем… моє сп’яніння…
І вірші: Ти мене завжди люби…
Цнотливість душ у величі горіння…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900676
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.01.2021
автор: Білоозерянська Чайка