НІХТО...
Квітують липи. Початок червня, а вони уже квітують... Вони вже давно сприймають все так, як є, а їхні ідеали залишились у минулому... Квітують не для літніх вітрів — для перехожих, і це завдає нестерпного болю їм, і їхні серця знову навпіл.
— Чому це земне тління не позбавляє кольорових снів?
— І скільки іще носити тягар незвіданих поцілунків вітру?
Перехожі часто зупиняються біля їхнього духмяного, оманливого, густого, некоронованого Всесвіту: хто просто помилуватись, а хто наламати квітучих віт, і Всесвіт сипле додолу мовчазним цвітом надії.
Вони мріяли зустріти літні вітри, які покохають їх так, як ніби вони зустріли самих себе, не зовсім
розуміючи, чи так буває, — лип самих, схованих від усіх, а, мабуть, перш за все, від самих себе. Вітрів: ранкових, теплих, вільних, божевільних, — таких, як вони самі, — і з якими майже нічого не пам’ятаєш, і які навчають серце слухати їхню не зігріту присутність і, вдихаючи ласкавий духмяний хміль, гублячись, втрачали самотність дня й ночі.
Спершу нечуйвітри були ледь помітні, омаяні не спраглим літом, не зім’ятою рано-вранішньою росою очей маргариток, неначе простелені стежини щастя, і довкола їх оплелася таємниця, — мовчки. Їм виділись безмовні губи і зірки, спалахуючі в їхніх очах, і щось знайоме входило глибше й глибше в їхню неприборкану сутність... Забуте... невловиме... тіло чомусь ставало схоже на душу...
Недовірливе впізнання просипалось на життєвих дорогах дитячо-весняно-сонячним містком, ставлячись до нього, як до подарунку, який про- буджував незрозуміле почуття ностальгії, яке жило глибоко в печерах душі. Здригалось непояснюване, хоча і не було причин для суму... І чому ж воно живе всередині нас? Безмовно... І коли нечаєм недовірливе впізнання випурхує і, руйнуючи всі попередні світогляди й переконання, й спротиви, гупаючи, прориває їхню свідомість, заполонюючи її повними чашами густого меду чарів, витісняючи із середини все, ревучі почуттєві гармати вимагають повернути природне — кохати й бути коханими...
Вони стояли, дивились розгублено на все, приголомшені й почавлені силою потреби, дотискаючою потребою нечуйвітрів незбагненних. І з цієї миті уже були не в змозі забути цей політ... Вони уже були не в змозі противитись, у них прокинулося кохання... Лише з часом вони побачать самих себе, всю свою чарівність і непередбачуваність, свою велич і нікчемність, всю свою силу і свій біль. Вони побачать, наскільки вони чарівні, й пізнають, наскільки глибокі їхні страждання.
Невже справа в тому, що зустрінутий вітер покохає їх такими, якими вони є всередині самих себе, такими, якими вони є насправді для себе, і, одночасно вимагаючи бути, бути собою. Липи зустрінуть вітер, який буде кохати їх сильніше, ніж вони кохають себе...
Але чомусь прийдешнє літо нічого не промовляє про природне — кохати й бути коханими. Невже це все лише ідеал — нещирий? А нещирість Всесвіт сприймає як брудність, нікчемність, чи не так?
Та поки ніхто цього не знає, липи воскресаючо чекають на вітер. Їм невідомий час і навіть невідома тривалість стежини без нього, та і сповідь не потрібна їм потрібен вітер. Вітер, який зворушливо зацілує їхнє молоде листя, який позабирає їхній нектар повернень до себе, який би мовчки дивився на них, не відчуваючи часу. І ніхто їм уже не потрібен, просто щоби був вітер, а не просто ніхто...
Хоча прийдешнє літо нічого не винне цим липам і нам, перехожим...
І коли ми впиватимемося медовим цвітом, дослухаємось: чи вітер цілує липи такими, якими вони є всередині самих себе, такими€; за;, якими вони є насправді...
У кольорових дивних снах зомліли липи
Гойдає вітер їх минуле - так земне
Де ніч налиє в келих - день їх вип’є
Та й все мине... хай вірять - все мине.
Їм би любові - вірної до млості
Їм би кохання - вічне та гучне
Щоб не вдихати зраду, мати простір
Де все до щему миле та чудне.
Їм літа б без страждань і без тривоги
Тепла людського без вітрів пекучих
Де теплі сутінки падуть у чар - дороги
Веселок спів у дзвонах так, жагучих.
Їм би воскреснути у часі невідомім
Розлити душі - в них омити хоругви
Забути біль - кохати несвідомо
У чашу спеки наливати молитви.
Хай світ нап’ється простору медів
Торкнеться вітру в хитрому загоні
Невже такими бачить їх хотів?
Самих у собі... в дикому законі...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900331
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.01.2021
автор: Леся Утриско