Мої кольори

                         [i][color="#ff8c00"]«  Два  кольори,  мої  два  кольори[/color],  
                 [color="#002bff"]Оба  на  полотні,  в  душі  моїй  оба...»[/color][/i]
                                                                                                       Д.  Павличко    
                                               [b][i]І[/i][/b]
Мене  взяли  у  люди  навесні,  
коли    цвіли  барвінки  й  первоцвіти.  
Шляхи  у  небо  слалися  мені
погонами  по  золотій  блакиті.  

У  пам'яті  –  як  брату  дарував  
свою  жовто-блакитну  вишиванку
і  як  на  гімнастерку  поміняв
полатану  на  проводи  куфайку.  

І  помінялось  мирне  небуття  
на  ати-бати  й  бойові  ракети
нікому  невідомого  бійця  –
редактора  настінної  газети.  

Летіли  дні  веселі  і  сумні.  
Забулося  армійське  пережите,  
коли  кортіло  іноді  мені
по  жовтому  виводити  блакитне.  

Бувало,  що  і  серп,  і  молоток
світилися  палітрою  цією
і  політрук  мій  «бойовий  листок»  
іменував  за  це  ґаліматьєю.    

Були  резони  плюнути  на  це,  
та  іноді  доходило  ночами,  
яку  заразу  бачу  у  лице
і  застую  якими  кольорами.  

                                             [b][i]ІІ[/i][/b]
Не  раз  на  шило  мило  я  міняв
при  виборі  і  хобі,  і  професій,  
і  находу,  у  суєті  репресій,  
коли  ось-ось  і  обійме  удав,  
аби  не  задушили,  я  тікав
і,  слава  Богу,  невідомий  пресі.  

По  ходу  актів  п’єси  і  подій  
не  «усікла»  тоді  совкова  ера
пародії  малого  піонера,  
що  я  антипартійний  лиходій  
і  є  у  біографії  моїй
невидимими  тінями  Бандера.  

Вони  й  у  негативі  не  чужі  
на  фото  проявлялися  і  наче  
підпільно  натякали,  –  небораче,  
не  відрікайся,  –  і  на  цій  межі
заякорився  тризуб  у  душі,  
а  в  серці  декорації  козачі.  

                                                   [b][i]ІІІ[/i][/b]
Усе  стікає  в  течію  років,  
то  водами  Славути,  то  Дунаю...  
але  ніщо  даремно  не  минає.  
У  небі  є  багато  кольорів,  
але  коли  блакитний  майорів,  
у  пам’яті  і  жовтий  виринає.  
................................................
Іду  додому.  Світло  у  вікні  
ще  тугою  пронизує  фіранку
і  перше,  що  я  бачу  на  стіні  –
у  рушнику  себе  і  вишиванку.  

Буває  й  досі  чую  уві  сні  
ночами,  вечорами,  на  світанку:
«сорочку  мати  вишила  мені...»,  
що  замінила  латану  куфайку.  

Ой,  кольори  мої,  два  кольори
далекої  юначої  пори,  
коли  у  небі  ще  літали  круки...  
мої  найперші  радощі  і  муки:
блакитний  –  квінтесенція  жури,  
а  жовтий  –  уособлення  розлуки.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899957
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.01.2021
автор: I.Teрен