Очей бездонних, море падає на стіл.
Кров-вуста мовчанням залишок душі обвили,
А подихом беззвучним пил з думок згонила …
І як тепер мовчанням не порвати душу,
Коли поглядом ти роздягаєш серце,
А рук тендітних тінь ласкає мозок,
І ти мовчиш промовити не взмозі.
Не взмозі поронити шепіт трав весняних!
Бо зимі ти голос відломила,
А серце в осені зронила.
Лиш бачити ти можеш,
Де ніхто не бачить.
Ти чуєш голос сліз які ніхто не чує,
Ти бачиш морок у душі -
Що трепетно за маскою сховавшись,
Благає про любов, тепло й надію,
Яку колись він сам посіяв.
Та паростки стоптали ті,
У не любові поховали.
І вже нема зернин отих що серце кров’ю наливали.
Залишилася тінь, яка тіка від світла,
Яка боїться шороху трави у тиші.
І лиш за маскою ховаючись спокійно,
Рве душу навпопад б’ючись об щось в надії.
Що не кінець це все, що є життя без маски,
коли ти посміхаєшся і плачеш,
І не ховаєш душу за фарфор,
Що все ж його розіб’є щастя
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899664
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.12.2020
автор: Артін