Відпускаю сонце в береги хмарині,
від кохання душ скалічених, убитих.
Ми на світі бідні - не єдині,
не одні, ми посеред роздітих.
Понад нами крила тополині,
вітер петлі розхитав добряче
і хвилини зникли десь несплинні,
серцю стало страшно, вже гаряче.
Смерті наче, наче не боюся.
Вмить у шиї кісточки зжалися.
Я не плачу, я уже сміюся.
Вени в серці від думок спеклися.
Болі нуль, руки склав, молюся -
голоси сказали помолися.
Не учитиму, бо вже не научуся -
очі світ побачити зреклися.
Вже з тілами петлі колихає
вітер тихий, трошечки шумить,
чи то пісню він тілам співає?
Чи то тихо, болісно кричить?
Він ворон спокійно відганяє.
Гне тополю аж гілки тріщать,
листя в боки думно розкидає,
а тіла на петлях так й висять.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899324
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.12.2020
автор: Артур Шадура