Своя трагедія у кожної із них,
Котра достоту їм життя змінила…
Вдова вона останньої війни:
Згорів коханий в східному горнилі.
Вона несе болючу рану у душі,
Глибоку, незаживну, чорну рану.
І діти-сироти із нею – не чужі,
І миті, де терпіння вже на грані.
Здавалось, мала б жить вона за двох,
Шанованою бути у народі,
Та не завжди про неї дбає Бог.
Не гріють й чоловіка нагороди.
Як же непросто їй іти життям,
З системою змагаючись гнилою,
Ступати між ненавистю й сміттям,
Втираючи гірку сльозу полою.
Із долею своєю сам-на сам
І ніч, і день, аж серденько морозить.
Зів’яла її личенька краса.
Одній тягти сімейного їй воза…
Й кричить її геть зболена душа:
«Просніться, люди! На кону – держава!
Не смійте її в горі залишать,
Якщо в вас душі не зовсім іржаві!»
19.12.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899033
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.12.2020
автор: Ганна Верес