Вона співала у той час на сцені,
розповідала про своє кохання,
коли ти, склавши руки у кишені,
прокручував усі свої вагання.
І справді, є причина перейматись —
це сонце довго вже для тебе світить...
Крізь покоління вам не перебратись,
різницю в віці важко не помітить.
А друг, стоявши поруч, підливає:
– «Вона ще замала, хоч не дитина,
й багато що про це життя не знає –
у голові ще добра мішанина.
Не приміряй для себе як дружину.
У неї буде безліч ще коханців...
У серці пустить не одну стеблину
для деяких лише своїх обранців».
А ти не відірвеш очей від неї,
і голосу не пропустити б ноти.
Для неї б здобував лише трофеї,
на ділі завдаватимеш турботи.
І як нелегко та давалась думка,
залишити кохану маєш долі.
Всередині душа туга як гумка,
і нерви металеві стали голі.
Закінчилася пісня, попрощались.
Не стало ні страждання, ні любові.
Зірки на небі тихо колихались.
Їх вітер обриватиме поволі.
В цю ніч самотніх спогадів прощання
небо кричало голосом надії.
Навколо панувало лиш мовчання.
Воно тут поховало усі мрії.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898741
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.12.2020
автор: Беата