Іл-18
Переповім історію перельоту на Іл-18. Хто нині такими літає? А я, значить, мав честь. Тепер трохи передісторії.
Початок лютого 1987 року. Сплив термін чергової, другої відпустки. Ташкентський пересильний пункт. На ньому вже по кілька днів «зависають» мої знайомі з числа цивільних спеціалістів. Я тільки-но зареєструвався на Шинданд, тобто, за списком не потрапив до першої сотні. Це означає – сидітиму тут достатньо довго. Що ж, гроші є, також наявна і ковбаса. Але набиту вщент валізу здано до камери схову (знаємо ми ці дегустації). Водночас зі мною прибув і заселився по сусідству шиндандський дизеліст Володька. На пересильному їдальні немає, все треба купувати власним коштом у місті. Я-то звик на халяву їсти. Незвично! На те, як казали усі радянські люди: Ташкент – місто хлібне.
Щоранку публічно зачитувалися списки пасажирів по різних напрямках: Кабул, Шинданд, Гардез… Хто не дочув своє прізвище, гуляє до наступного ранку, якщо він не глухий. Ліжок вистачало всім, кімнати просторі і народу в них пребагато, шарварок і сміх ще ті. Щоправда, не всі розрахували залишки радянських карбованців. Мої друзі за кілька днів геть попроїдалися, – мабуть почали із шинквасів. Довелось поділитися з ними частиною капіталу з надією не затримуватися тут надовго. Уся братія від нема чого робити перезнайомилася. Сидимо, мало не родичі одне одному, тільки різні національності. Дзвеніли склянки, ляпали карти, торохкотіло доміно, жарти і каламбури розважали наш великий колектив від сходу сонця до пізньої ночі.
Одного прохолодного ранку читали список на Шинданд. Почали вигукувати знайомі прізвища і наші друзі кинулися збирати речі. Мене і Володьки у тому списку не було. На прощання продавчиня дивізійного воєнторгу віддала мені залишок у 10 карбованців, та ще якась дрібна грошва ховалася по кутках кишені. Вовчіні статки майже повністю вийшли, а шлунки того не розуміли. Лютий місяць, навіть у хлібному Ташкенті взимку *** на деревах не росте. Минула іще доба. Вранці ми підбили баланс. На сніданок можна було купити один коржик за 10 копійок і сто грамів вареної ковбаси. Ватна куртка мого напарника, неголені пики, голодний блиск очей: жінка за прилавком зробила свій висновок, за що засуджувати її ми не маємо права.
– Наріжте, будь ласка! – показав я на зважений шматочок ковбаси.
Жінка, не змигнувши оком, краяла наш сніданок завеликим для такого малого обрізка ножем. Відсутнім поглядом вона хотіла показати тільки те, що такі два «щастя» нікому не потрібні і ми з Володимиром приречені марнувати життя серед алкашів. Туди ми і подалися ділити більш ніж скромний сніданок. Прямо за крамницею кілька характерних сизоносиків вже ганяли кварту по колу. Вони запитально обернулися у наш бік, так і не зрозумівши, у чому полягає наш кайф, адже ми нічого не випивши закусили і пішли собі геть.
Звісно, нам не кортіло до списку померлих з голоду, треба було дожити до літака, а про ковбасу у валізі я мовчав, не зізнавався. Стратегічний запас призначався на знищення у частині. Тоді народилася ідея спродати кролячу шапку – єдине, що могло бути товаром серед мого майна. Продати, то й продати, тільки питання – кому, де, за яку ціну? Розквіт радянських часів. Ринкову торгівлю тоді називали спекуляцією і я не уявляв себе одним із спекулянтів, але маленький ковбасний кавалочок, з’їдений вранці, буркнув: «Іди!».
Ми покрутилися між рядами, вибираючи позицію. Найбільше боялися привернути увагу міліції. На душі було відчуття, наче ми плануємо вчинити беззаконня. Як перебороти сором? Совість приборкували голодом, але продавати свою ж шапку – я навіть уявити такого не міг. Вирішили спростити задачу. Неподалік від входу рядочком бабці реалізовували з рук старі речі. Тут ми й звернулись до літньої людини слов’янської зовнішности, пояснили наш нинішній стан правдиво і переконливо, хоча повірити у правдивість наших слів, знаючи людську натуру, було важко. Вона все зрозуміла на свій лад., точно як продавчиня з того магазину. Коротше кажучи, вторгували не без її вагань кролика за 20 карбованців.
Одурівши від успіху, ми добігли до грильяжної, де перед нами дівчина поставила по пів курки і білий хліб. Хвилину ми сиділи, міркуючи: чи не занадто розкошуємо? Невідомо ж, коли вилетимо звідси. Може з’їсти зелений горошок, а м’ясо здати на кухню? Та ну їх, такі дурні думки! Живемо сьогодні, а завтра надійдуть інші проблеми. Мені ташкентські їдальні тим подобалися, що сівши їсти, ти точно голодним не лишишся. І, на наше щастя, на пересильному нас зачитали до групи пасажирів на найближчий рейс. Ми мало не прогавили своє щастя, розбираючись з куркою. Ет! Знав би, то не став би «їсти» свою кролячу шапку. Але й голодному у небі непереливки.
Військовий аеродром - Тузель. Нас привели до білої «кочерги» Іл-18. Та це ж фантастика! Ветеран радянської авіації, колишній флагман повітряного флоту есересер. Ним не гребували вищі посадові особи. Такі лайнери літали через полюси. Свого часу у союзі кращого літака не було. Оце так висиділи собі пригоду!
Іл-18 створили наприкінці 50-х років минулого сторіччя, коли виникла потреба замінити старі поршневі моделі сучасними розробками. Як представник першого покоління газотурбінних гвинтових лайнерів, він і став основою Аерофлоту. Конвертовані із бомбардувальників неекономічні турбореактивні Ту-«сто четверті» зжерли б весь прибуток авіапідприємства. С.В. Ільюшин запропонував економічно вигідніший варіант. Перший політ прототипу здійснено у 1957 році, а з 1959 літак виходив серійно. Серед його заслуг купа рекордів, висока оцінка іноземних перевізників. Чотиримоторний Іл міг летіти на двох моторах. Чи не найбільшою проблемою конструкторів стала боротьба з шумом і вібрацією. Щоб зменшити до мінімуму звуковий ефект, у зоні працюючих гвинтів розмістили гардероб і туалети. І це практичний винахід: туалет брав на себе шум гвинтів, а гвинти заглушали звуки туалету. Останні модифікації літака брали на борт до 120 пасажирів, яким за години польоту хоч раз треба усамітнитися.
Порівнюючи Іл-18 з Ан-12, я помітив цікаві особливости: на виробах різних конструкторських бюро встановлено однакові двигуни і повітряні гвинти. Пасажирський Іл вийшов трохи важчим, тільки завдяки досконалішій аеродинаміці літав швидше. Хоча, після реактивних машин здавалося, що літак іде на педальному приводі. 625 кілометрів за годину, а при максимальних зусиллях усі 685 – для гвинтової тяги вельми пристойно. Все, чого бракувало військовій машині, втілено тут: герметичний салон, зручні туалети, світло, повітря, харчоблок, крісла, а не залізні сідала. Тільки знаєте що? «Вісімнадцятий» не міг взяти бронетранспортер, або десантувати бійців. Кожному прописано свою роботу, щоб робити її відмінно. Ільюшинська машина безаварійно відслужила всі роки радянсько-афганської війни, яку можна вважати конфліктом між радянським союзом і всім цивілізованим світом.
Пасажир спереду молов язиком, як кавомолка, доводячи до рівня шоу дріб’язкові випадки. Він щось емоційно розповідав сусідові ліворуч, а той косував і кисло слухав: де вже йому перевершити нашого героя? Історія за історією: не життя, а пригодницький фільм, щоденні подвиги з домішками аморальности і ознаками деградації. Навіть коли загули мотори оповідач, замість замовкнути, перейшов на крик, запльовуючи вухо напарника байками про ташкентські госпітальні походеньки. Як бігав до дівчат, як пив «Чашму» – вино з розряду найдешевших, на кшталт совкової «плодожерки». Дивний він. Комусь розповідатиме про те, як відро горілки не бере його могутній організм, а іншому, як помиї під назвою «Чашма» вставляють з першої піали. Узбецькою «Чашма» - «Джерело», джерело глупоти.
Фюзеляж дрібно-дрібно лихоманило. От тобі і масаж для бебехів: може пісок з нирок швидше повиходить (вода у нас текла або жовта від нього, або біла від хлорки). Дзижчання вібруючих частин проймало до кісток. Земля нікуди не поспішала, ліниво провертаючись під нами. Щось прохрипіло радіо. Так екіпаж повідомив про перетин кордону, здогадались ми. А цей хлопець спереду перекривав своїм воланням чотирикратний бас моторів – от кому б каміння у рота насипати.
Над авіабазою «кочерга» глибоко опустила ніс: літаки всі різні, а стиль однаковий – захід по афганськи. Крила розчепірили пір’я закрилків, трошки затрясло. Іграшкові літачки та вертоліти на стоянках швидко почали рости. Стовідсотково, там внизу десятки пар очей супроводжували наш відпускник, нетерпляче копаючи багаж. Хтось намастив лижі у відрядження, хтось – спішив побачитись із рідними, а для когось – це був останній виліт на батьківщину, прощання з Афганістаном. Без перебільшення, цей літак для них – двері до найкращого світу.
Нарешті – тиша, тільки організм продовжував летіти, у вухах гомоніли джмелі. Трапом пасажири зійшли на землю та скупчилися під вантажним люком. Де там наші речі? Даєш ковбасу! Двоє з екіпажу полізли до відсіку:
– Гей, земле, приймай подарунки!
Мій товариш простягував руки, підхоплюючи все, що вивалювалось із фюзеляжу. Отримавши своє, кожен ішов шукати попутний транспорт. Натовп розсмоктувався. І мені Володька поклав до рук недоторканий ковбасний запас, дратуючись відсутністю своєї валізки. Знайдися вона - не треба було б чекати останніх, під люк став би хтось інший. Та вже усі похапали речі. І, передаючи останньому у черзі велику сумку, Володя трошки затримався. Тут згори йому на потилицю і випала його валіза: оце тобі на прощання! Що ж, ми прибули на місце нашої служби, де ніхто не несе відповідальності за нашу безпеку.
Потопельник пустелі
Пам’ятаю, зима того року була м’яка. Однополчани її не відчули. Сам-то я, перебуваючи в Україні, перехопив морозів по повній, а повернувся, – вже майже весна. Вітька Міроненко відзначив початок зими пам’ятною пригодою. Розповім, але нагадаю, що ваше уявлення про пори року неправильне. Коли йдеться про Афганістан, враховуйте коротку зиму, майже непомітні переходи восени і навесні та довге-предовге літо. Зими бувають суворими, тільки, як я вже сказав, не того року.
Ми мешкали у дерев’яних модулях. Від спеки рятувались під кондиціонерами, взимку котельня подавала гарячу воду товстими трубами. Того пам’ятного дня це зробили пізно ввечері. Я засинав під тихий шелест рідини. Серед ночі почув грюкіт у двері (чи війна почалася?), настирливий і прикрий. Захотілось поставити нахабу на місце. Світло не увімкнулося, значить дизель навіщось зупинили. За дверима у світлі ліхтаря стояв мій друг у пляжному вбранні, не знати чому облитий брудом з ніг до маківки. Далі переказую історію з його слів.
Вітя повернувся додому пізно. Намагаючись не потурбувати сусіда - майора Борєвського, готувався до сну. Раптом згасло світло. Завершивши роздягання, він заніс було ногу над ліжком, аж почув якесь сичання прямо звідти, де мав покластися. Дослухаючись до звуків, друг нахилив голову і в обличчя йому вдарив тугий струмінь нагрітої пульпи. Шум боротьби і хлюпотіння розбудили сусіда. Той увімкнув ліхтарика і побачив, як Вітька талапається, закриваючи тілом виверження. Тиск у системі нарешті впав, а з тим з-під фланця вже не так сильно текло. Кімнатою плавали капці, валіза Борєвського, якісь папірці. Зі столу змило чашки, цукерки, та майже всі предмети, які там знаходились. Складений на стільці одяг, а найгірше – другова зимова куртка, наскрізь промокли. А ліжко втратило навіть подобу місця, де можна відпочивати: матрац не підлягав реанімації, випрати ковдру теж годі було думати, подушка здохла і валялася як тіло кішки у брудній канаві і навіть металева панцирна сітка провисла гамаком невідомо з якого переляку.
Майор взувся у капці!!!, відловивши їх з поверхні штучного озера і філософськи дивився на маківку сталевого шолому, що зеленим острівцем виступала з води. Спати далі, чи щось робити? А що саме? Вода витікала через поріг кімнати, розливалася коридором. Таки треба її кудись прибрати, бо на кожен день достатньо свого клопоту. А Борєвський, протираючи штани у політвідділі, звик розважати не тільки себе, а цілу дивізію винахідливими жартами, за які можна було обміняти велику майорську зірочку на чотири капітанські. Наприклад, чергуючи цілісіньку добу у штабі, він мав час розіслати телефонограми до кожного окремого підрозділу, наказавши від імені начальника політвідділу виготовити до конкретного терміну по дельтаплану. Звісно, знайшлися розумники, які перепитували, з яких матеріалів і за якими кресленнями майструвати літальні апарати. Жартівнику все сходило з рук. А тепер доля пожартувала над ним. Смійтеся, майоре, ви виграли приз - персональний басейн.
Побачивши вранці наслідки стихії, я віддав Віктору свою куртку трохи поносити до кращих часів. Та через помірну температуру взимку (а січень і половину лютого я відпочивав в Україні), вона мені не знадобилася. З першим весняним теплом Вітя повернув куртку, а незабаром, у квітні, звільнився із збройних сил, залишивши мене єдиним надстроковиком в управлінні дивізії на цілих 9 місяців. Через 9 місяців я «народив» собі наступника – спадкоємність поколінь.
Смішарики
Історії, об’єднані спільною назвою «У третьому вимірі», законами літератури пов’язані авіаційною тематикою. Вибачайте мені чисто людське нехлюйство, коли я, спонтанно перескакуючи від епізоду до епізоду, втрачаю контекст. Себе я чудово розумію, і якщо вся моя праця нікому не потрібна, заспокоює думка – є один читач, заради якого не шкода витраченого часу. Це я. А знайти логічний зв’язок будь чого з чим завгодно можна одним реченням. Прошу далі!
Іноді Вітя Міроненко теж літав у відрядження (слідкуйте, як легко, підхопивши попередню тему, я вмонтовую її у загальний контекст), без особливого задоволення, але… Тепер конкретніше, бо у голові гуде багато підтем-бджіл, а фабула одна. Зима 1986 року стала фатальною для Вікторового однострою. Додам ще один випадок із циклу «Віктор – жертва кольору хакі», літня історія.
Раненько замочив мій соратник повсякденне до вечора у мильній воді. Вчинив хазяйновито, накривши щільно кришкою, та поставив під ліжко. Переміна польової форми завжди була в нас напоготові. А тут зранку його шефа дзьобнув у потиличну кістку смажений півень: «Лети, хлопче, до столиці!» Полетів, аж закрилки захурчали. Повторюся, літо! Замочений одяг міг потерпіти день до ночі, а з натягом навіть добу, аби не більше.
Доки бро літав, комірець почав пускати мильні бульки. Та навіть повернувшись з відрядження, хазяїн не згадав про незавершену справу. Кілька днів по тому, вранці перед сніданком, вмиваючи лице, я оглядав себе у дзеркало: блискучий старший сержант – зробив висновок з результатів огляду. До вмивальні увійшов друг із цеберком і зняв кришку. І тут мені наче два кинджали встромили у самі гайморові пазухи. Сморід тричі здохлої тварини забивав памороки. Розтуливши губи, Вітька щось бубнів, але я вже не міг стояти поруч і побіг коридором, рятуючися від непритомности. Нареготався до болю. Такого крутого замісу не відчував ні «до», ні «після».
Вичерпуючи текстильну підтему, додам кілька рядків про наймодніший різновид військового вбрання – польовий одяг пісочного кольору. Його носив льотний склад, люди, наближені до авіації, військові радники і сам Михайло Ліщинський – відомий тележурналіст в Афганістані. Білі штани і кітель – повний фарш для денді. Його хотіли мати всі, а діставали одиниці. Зате знайшли спосіб відбілювання зелених одностроїв, головне ж не фасон, а колір. Для цього хакі клали на деякий час до хлорного розчину. Кажу ще раз – на деякий час і акуратно. А взагалі, не жартуйте з хлоркою ніколи.
Володька Яцюк бачив себе викапаним генералом Варенниковим. Не вистачало відповідної мажорности, а так… ті самі три зірочки уздовж, тільки дуже дрібні. Ну, як у нас кажуть: зроби себе сам. І він взявся до справи, хоча мати справу з таким агресивним елементом навіть інтуїтивно вважається найгіршою забавкою. Може він думав – чим довше, тим біліше, а чим більше хлору, тим стійкіше колір. Ввечері замочений одяг розвалився на клаптики.
Ан-26
Нарешті, списавши стільки аркушів, я підійшов впритул до згадки про літак, на якому виконано серію рейсів. Це Ан-26, невеличкий транспортник, який у небі можна сплутати з молодшим братом Ан-24. Однак, це різні машини по суті, просто в них один «батько» і одна «мати» – конструктор і Україна, країна, де народжувались антонівські вироби.
Перше знайомство. Сиджу в аеропорту Шинданд, нікого не чіпаю, подавши посвідчення про відрядження до Кабулу. У ньому зазначено: штаб 40-ї армії, відділ організаційного і комплектування – якось так. Не знаю, кому дякувати, але в очікуванні літака хтось із високого начальства вирішив від себе додати ще одне невеличке доручення, так би мовити, нарочним. На той час десь у невідомій мені частині надто потребували водіїв БТРів. Солдати – живі люди, з ногами, але закони продумано так, що самостійно рухатися до міста призначення вони не мали права. Не вірю, що армія не мала кого відправити у якості відповідального, щоб прийняти групу і здати на тому кінці проблеми, але хтось здогадався, що таку людину можна зекономити, навісивши обов’язок супроводу на одного з пасажирів рейсу. Я навіть не здогадувався, наскільки така ідея могла бути підступною. Власне, ніхто не питав моєї згоди. Просто повідомили: є люди, їх треба перемістити. Треба, значить треба. Перед вильотом мені передали чоловік із десять бравих вояків. Пішли до рампи на посадку.
Як усі вантажники, цей дрібний літак мав тільки бокові сидіння числом близько сорока. Середина салону призначена для вантажу. Над підлогою кран-балка і все у масштабовано під такий невеликий салон. Від пілотської кабіни нас відділяла тільки одна перегородка, а там… у відчинені двері вид на мерехтливі прилади – це ж моє все. Двигунів ще не запустили, а вогники вже інформували про стан систем. Зеленим екраном перебігала сяюча риска радіолокатора, засвічуючи химерні обриси виявлених радіо-променем об’єктів.
Який хороший літачок, - подумав я тоді. А до мене точно так само його оцінили військово-повітряні сили тридцяти однієї країни світу. В Афганістані Ан-26 сідав на ґрунт, утрамбований танками, працював з висотних майданчиків до 2400 метрів над рівнем моря між стрімкими схилами. На той час не існувало подібної йому машини. А невелика швидкість (крейсерська – 435 км/год) не завжди є суттєвим мінусом. Ан-26 був, що називається, під рукою, коли виникала потреба сполучатись з не дуже віддаленими аеродромами. Одна важлива для Афганістану вада, з якою просто довелось змиритись – невелика висота польоту. З семи з половиною тисяч літак міг легко зняти переносний зенітний комплекс. Піднявши статистику, я нарахував 7 радянських і 6 афганських літаків, розстріляних моджахедами. Перший наш борт зняли 22 січня 1985 року. Загинули 8 осіб і наступного дня ще один десантник при пошуку тіл. Інший двадцять шостий того ж року влітку обстріляли з ДШК поблизу Меймене. Куля перебила тягу руля висоти. Командир дав злітний газ, зменшивши вертикальну швидкість падіння. Літак впав, не долетівши до ЗПС, та загорівся. На щастя, ніхто не постраждав.
Як екіпажам доводилось боротися за життя, яскраво свідчить історія третього збитого Ан-26. 26 грудня 1986 року дві ракети влучили у літак за 60 кілометрів від Кабулу. Це спровокувало самовільний випуск закрилків. Втративши швидкість, машина падала. Вивести її з плаского штопору не вдалося. Капітан Галкін наказав екіпажу рятуватись хто як може.
Найсвідоміший у світі штурман - старлей Спрингіш екіпірувався, як написано: «по чесному». Натягнув шапку, забувши, правда, зав’язати її, прихопив штурманський портфель (тільки застібкою не клацнув), а під пахву взяв парашутну подушку, бо у польоті вона йому підвищувала комфорт. Завершивши справи, він ще раз спитав у командира дозвіл вийти з літака. П’ятеро льотчиків врятувалися через аварійний люк за пілотською кабіною. Бортоператор відкрив собі рампу. З нез’ясованих причин не встиг покинути борт тільки бортмеханік. Мі-8, шукаючи збитий екіпаж, сам потрапив під обстріл, але через 5 хвилин підібрав усіх десантованих живими і здоровими.
За два осінні місяці 1987 року «Стінгерами» завалили два афганських Ани ( в одному з них летів військовий радник підполковник Артемов з дружиною) і один радянський борт: екіпаж капітана Мельникова виконував третій рейс в Афганістан.
Через два місяці, а саме 21 грудня, на другій спіралі при зльоті з Кабулу «Стінгер» попав у лівий двигун Ан-26 командира ескадрильї майора Ковальова. Висота 1200 метрів. По лівому борту вибило всі ілюмінатори, до вантажної кабіни попадав гас з пробитого бака і дим. Задня частина літака горіла. Командир утримував машину до останнього, доки весь екіпаж вистрибнув з парашутами. Ковальову не вистачило висоти, щоби врятуватися. Коли літак ще падав, два Мі-8 піднялись без команди на підбір. Рятуючи друзів, вертолітники потрапили під кулеметні черги, але підібрали усіх живих. Кульові автографи лишились на пам’ять у бортах обох машин.
Рівно через пів-року втрата ще одного Ан-26 у Баграмі. І знову загибель комеска тієї ж ескадрильї. З виведенням на арену війни ПЗРК «Стінгер» небо стало вкрай небезпечним. Розвідка активізувала пошуки шляхів поповнення арсеналів угрупованнями моджахедів. За перший захоплений «Стінгер» командування, начебто, обіцяло звання героя есересер.
Рейс, до описання якого я повертаюся, стався у розпал сезону полювання на повітряні об’єкти за допомогою зенітних ракет. Парашути виросли в ціні. Жартую, ми їх отримували безплатно. Дооможе, чи ні, але морально не так тяжко летіти з додатковим шансом.
Пасажири готові, сидимо уздовж бортів. Крім моєї команди вільні місця зайняли кілька офіцерів. Льотчики пройшли всі еволюційні етапи підготовки від запуску допоміжної силової установки до виходу на місце старту. Погуркотівши трохи на «зебрі», відпустили гальма, дали малий наземний газ і літак плавно покотився смугою, не набираючи швидкости. Після почесного кола ми повернулися на місце стоянки. З пілотської кабіни вислизнув командир:
- Хто супроводжує водіїв?
Я навіть не чекав такого запитання. Озирнувшись і переконавшись, що ніхто більш не претендує на роль супроводжувача, відповів.
– А куди ти летиш?
Таке враження, що контррозвідка з’ясовую, свій я чи продався американцям?
– Як то, куди? До Кабулу, звичайно!
– Впевнений?
– А чому ні? – Я читаю років з п’яти: у посвідченні чорним по м’ятому написано: «Столиця Афганістану, місто Кабул, де нагодують і покладуть спати».
– Ну, диви! А ви, хлопці, хто на Баграм, вибачайте! Іншим разом покатаємо.
Двоє або троє офіцерів не дуже раді, але з допомогою добродія льотчика покинули борт рампою. Мама міа! – думав собі, – Який я привілейований пасажир! Сам командир питається, куди нам летіти. Іззовні знову загуло, в ілюмінаторах попливли аеродромні приміщення, стоянки, висаджені офіцери, поруч з якими матеріалізувалися розпач і злість. З розвороту мотори так ревонули, аж глухі змії почули наш старт. Короткий розбіг і крутий підйом. Моя взяла верх: ми летимо не у якийсь там Баграм, а до самої столиці, де друг радянського народу Наджибулла керував цією вічно неспокійною країною. Керував, чи думав що керує?
Демонструючи вміння, літуни так швидко спустили нас на землю, як тільки можуть впасти двадцять тон металу з висоти сім з половиною кілометрів. Радянський сектор аеродрому, як завжди, повний сірих бортів. Рух там ніколи не переривався. Чужа країна ковтала матеріальні ресурси, що надходили повітрям із союзу з ненаситністю гіпопотама. А я, сповнений достоїнства, вивів на бетонку групу солдатів: ось тобі, столице, підкріплення із славетного Шинданду. І ми потяглися до військового начальства – солдати назустріч своїй невідомій долі, а я – швидше звільнитися від зайвого клопоту.
Однак начальство зустріло мене не зовсім привітно. Між двома парами великих підполковничих зірок, над широко розкритими очима, клубочилася дощовими хмарами гусінь брів:
- Куди це ти їх припер, сержанте? Якого такого, сякого, в душу, до мами, туди твою, розтуди..?!!!
Випустивши патронташ слів про хрін і про маму, причому у дивовижному співвідношенні з деякими іншими спеціальними термінами, підполковник охолов:
– Ну все, тепер сидітимеш тут, аж доки не вивезеш їх у Баграм, або до повної перемоги над контрреволюцією!
Добра людина, я дав би йому полковника за це. Він не здогадувався про мою тиху радість: не сіло, ні впало – злітати на Баграм. За таку нагороду можна було мотати водіїв і не такими колами. От тільки ті троє, висаджені з літака… вони би мене вбили.
Поясню коротко, що то є за місцевість – Баграм. Старовинна місцевість, розташована на північний захід від Кабулу. Баграм – не місто, а потужна авіабаза, стратегічний об’єкт, значимий для країни. Шістдесят кілометрів шляху мальовничими горами. Аборигени між містами пересуваються наземним транспортом. Не тільки вони, навіть один наш кадр якимось чином доїхав рейсовим автобусом, але у такому випадку правомірним є питання до так званої контрреволюції: «А ви куди дивилися?» Ми до Баграму літали.
Довідка із записника військового льотчика періоду служби 1983-1984 років 927-го полку, який літав на МіГ-21:
«Аеродром на висоті 1450 метрів, оточений з усіх боків горами, захід з одного курсу на північний схід (тобто, варіант зустрічного руху, як на більшості аеродромів, неможливий, літаки злітали і сідали тільки напрямком на норд-ост – прим. автора). Смуга широка і довга – 3000 метрів. Встановлюємо на висотомірах незвичайно низький тиск (620 мм). Заходимо на посадку з кола, воно на висоті 1800 метрів за тиском аеродрому, сідаємо з крутої глісади. Великий аеродром забито різноманітною технікою, крім наших винищувачів, ще вертолітна ескадрилья, афганські полки, винищувальний на МіГ-21ПФМ і винищувально-бомбардувальний на Су-22, ескадрилья радників, яка забезпечувала афганців на Ан-12, багато інших транспортних літаків і гелікоптерів.»
Колись Баграм носив інше ім’я – Апіса, ще раніше – Олександрія (пам’ятний відбиток сандалій Олександра Македонського). І, уявіть, під час радянської агресії не Кабул, а саме він був найбільшою військово-повітряною базою контингенту. Неспокійний, дуже активний у плані діяльности сил опору регіон. Радянське командування розмістило там потужні осередки десантури, різних спецпідрозділів, штурмову авіацію, багато вертольотів. Небо кипіло над Баграмом, скидаючи на землю палаючі боліди. Де літаки падали, а БТРи злітали? У Баграмі. Де катапультовані пілоти відразу вступали у ближній бій? У Баграмі. Де журналіст не вигадував неймовірні батальні історії? Де навіть штабний писар ніколи не почував себе у цілковитій безпеці? Отак-то! Баграмський гарнізон значно підвищував шанс стати героєм.
Усе було: масштабність, міць, стратегічний розмах і ресурси, ресурси, ресурси. Не було тільки наочного результату. А звіти про вдалі операції, чи там накриті бомбардуванням цілі – воно ніщо. Адже кінцевої мети досягнути не вдавалось. Якої саме мети? Не могли встановити мир і «зразковий», як у есересер устрій. І зі мною погодяться не тільки записні критики радянського режиму. Те саме у 1983 році записав бойовий льотчик. Як офіцер, він сумлінно прасував поверхню землі, виконуючи накази командування. А почитайте, якими філософськими проблемами він оперував, занотовуючи враження між вилітами.
«Війна. Головне в ній – її затяжний характер. За три роки, на мій погляд, на краще нічого не змінилося, а наша долина вже стала нагадувати місячний пейзаж. Те, що насаджуємо ми, за великим рахунком відкидається, очевидно виходячи з релігійних міркувань і через відсталість. З кожним вбитим ми збільшуємо лави тих, хто бореться проти нас. Швидше за все, ввід був помилкою. Ну, гехнули б тихо Аміна, та й по тому. Піти ж тепер не дозволяє престиж, до поразки наші політики і військові верхи не готові! Зможемо ми донести цивілізацію у середньовічний устрій цієї країни, та чи й бажають вони цієї цивілізації? Вирішити військове і політичне завдання війни можна тільки збільшивши кількість військ втричі-вчетверо (у політичне досягнення мети мілітарними засобами я не вірю – прим. автора). Неможливо перемогти, відходячи після взяття населеного пункту, не лишаючи у кожному комендатуру, не здійснюючи контроль над більшою частиною території.
Любов до соціалізму все ж треба виховувати не бомбами, а дешевими, але надто цінними тут простими товарами – одягом, ковдрами, харчуванням, пальним (а хіба «совєти» могли дати щось, керуючись альтруїстичними почуттями? – прим. автора). Кажуть, до революції, при королі можна було без зброї їздити всією країною, ро…н вважали найбільш шанованими гостями, за шкоду, завдану їм належала смертна кара. Так, Афганістан – це не Чехословаччина, «схід – тонка справа».
Але це такі роздуми, «за державу прикро», та це не для солдата у бою. Глупство – кебетувати про політику, коли гинуть наші солдати внизу і практично у кожному польоті по тобі стріляють. Я літаю командиром ударних груп і намагаюся робити це добре, щоб виконати завдання, і щоб всі повернулись на аеродром. Ніколи не пропускаю випадків, коли бачу вогонь з землі. Ще зрозуміліше, якщо дієш на підтримку своїх військ. З приводу ударів по населених пунктах, є приховані в душі питання, але є і наказ, у якому «мирних жителів у радіусі 500 метрів від цілі немає» (таку приписку, для годиться, робили під кожним бойовим завданням).
На щастя, льотчики воюють у рукавичках, вони не бачать вбитих і залишеної у повітрі і на землі крови.»
Тобто, нічого особистого – це просто робота. От, значить, як невідворотно працює механізм війни. Хтось його запускає. Далі вступає в дію узаконене беззаконня. Думай що хочеш, солдат, тільки не в голос. Десь у глибині душі ворухнеться совість – души її, души, поки не пізно. І головне – не дивитись на розірвані тіла. Думай, що тільки тебе чекають вдома, а ті, внизу, - навіть не люди. І зроби свою роботу якнайліпше, бо то лише твоя робота. І все ж, роздуми офіцера, випускника військової академії були, на рідкість, прогресивними для його категорії, та ще й небезпечними. Виплеснути таке на папір у 1983 році – зухвалість, яка межує зі зрадою ідеалів і камінь у город радянської влади. Ні, тоді я до такого не додумався.
Моя розповідь пішла боковим річищем з моменту, коли я представив групу водіїв на кабульську пересилку. Попереду – «підскок» до Баграму.
Два дні на пшоні в очікуванні «попутки». Вірно казав Макарич з одного відомого кінофільму: «Найскладніше у нашій справі – чекати». Відстань – шістдесят кілометрів, найближча стратегічна база, налагоджене сполучення – і два дні баланди з тієї бридкої їдальні. Якось не в’яжеться. Нарешті, ввечері дали команду збиратись на «борт». Ба! Та це знову мій новий друг Ан-26. Я любив кожен з тих літаків, якими літав. Ми вільно розташувалися, хто як хотів, бо бажаючих летіти з нами небагато знайшлось. Освітлена смуга вказувала напрямок у безодню. Там, попереду, височила гора. Жодного зблиску, як то буває у Карпатах, тільки чорнота, чорніша найчорнішої ночі. Втікаючи від сигнальних маркерів аеродрому, ми зробилися невидимі. Освітлення зовнішнє і внутрішнє вимкнене, щоб не видавати траєкторію зльоту. Натомість, місто бризнуло краплинами вогників і пішло вальсувати під лівим крилом. Три повні оберти. Літак впевнено вирівнявся, аж золотисті потічки вулиць відсахнулись від ілюмінаторів.
Трохи згодом тільки мерехтливі символи сузірь на небесній бані лишились єдиними постачальниками світла. А невдовзі оберти моторів впали, почалося різке зниження у невідоме. Що бачили пілоти, того не знаю. Мені розгледіти нічого не вдалося. Ніякого феєрверку, про який казали як про нормальне явище для Баграма. Темно, ніби у глибині лісу. Аеродром не проглядався, бо не було дурних торгувати десятками літальних апаратів, за якими полювали духи цілодобово.
Де-не-де ліхтарі все ж підсвічували стежки і окремі об’єкти, але сказати, що я бачив Баграм… Ну то нехай вже лишається моїм особистим сумом. Головне – завдання виконано і, наче, нічого вже не тримало там. Он і екіпаж поставив РУДи на нейтральні оберти. З усього відчувалося, що на групу водіїв тут чекали.
– То я погнав на Кабул? – Запитав відповідального офіцера.
– Е, ні, чекай! Зараз із частини вишлють «броню». Ти привіз, – тобі й здавати бійців.
– Та люди добрі, а коли я..?
– Кажу тобі, ми за солдат не відповідаємо. Чекай старшину, а тоді вже якось буде.
От і прилетів! Сперечатись можна на ринку, а не з військовою людиною. Жаль було лишатись на землі. Літак сховався у пітьмі і через кілька хвилин, увімкнувши для розгону фари, пронісся смугою, та й по тому. Тільки й було чути його кружляння над головою.
Приїхав бронік, забравши від мене «синків». Можна було би рушати із ними, десь переночувати, підхарчуватися. Скільки вже того згаяно часу через армійський тупізм, коли кажуть: «Лети, голубе!», та не кажуть – куди. Супротивнику би таку логістику: караван гранат на Кабул, а запали до них – на Герат, а потім обмінятися. Бувало, потрібних спеціалістів шукали по всіх родах військ. Знайшовши, як школярі поштовими марками: тобі радиста, мені – тракториста. На моїй пам’яті підготовлених молодших сержантів доправили у наш гарнізон. Беріть! Приїхали у частину. На місці пошкребли потилиці: не потрібні нам сержанти, рядових треба. Що робити? Розжалувати! Які проблеми? Отак, наказом з погонів позрізали лички, як з дезертирів. Вигадайте краще таке, чого не могло бути в тій армії, а очевидці доведуть вам зворотнє. Ось вам ще одна з таких історій.
Служив під Гератом старшина надстрокової служби Пашка Чєрнов. Я домашні пиріжки їв, а він вже дві пари чобіт стоптав. Я вже строкову відбарабанив, а він все там. І от, після п’яти років добровільного аскетизму, засварився він з офіцером через жіночу ласку. Претензію до пані мали обоє, возревнували, з ким не буває? Інші суперники навіть стрілятись намагалися під випари квасних напоїв, а ці розгорнули ідеологічну війну. Суперечку вирішила не куля, а елементарне наближення до полкової влади старшого чину. Командир полку подав рапорт комдиву на звільнення старшини за таку собі дискредитацію звання.
Павло мав інші приховані здібности. Він хутко добіг до Шинданду і – беркиць мені у ноги: «Рятуй, ображають ні за що!» Виходить, в мені побачено тіньову владу. Чим я міг розрадити? Подивився на нього, послухав, - хлопець амбітний, готовий на ризики і, мало що не готовий стати довічним моїм рабом. У міністра оборони сльоза б з ока впала. Була одна зачіпка для його порятунку. Напередодні сварки у полк надійшли документи про переміщення Павла до військово-медичної академії аж у «північну пальміру». З моїх службових обов’язків витікала оказія - човгати кабінетом начальника штаба дивізії підполковника Фєдораєва, з яким я колись мав прю, а тепер почував себе дуже комфортно в його присутности. Довіряючи мені, начштабу беззастережно видавав потрібні гербові печатки, а я слинив пальця і, тусуючи папери, ставив на них відбитки. Це технічний бік справи, до якого я вдався у випадку з товаришем. Підготувавши два комплекти наказів, я поклав їх у папку між іншими документами. Одним наказом я звільняв Павла Чєрнова з лав Радянської Армії за статтею, а іншим заміняв його у союз. Поставити карлючку замість НШ і художній вензель комдива за старою традицією я навіть не вважав чимсь видатним. Перший комплект призначався для ознайомлення ворогам колеги, а другий – в особисту справу і на його підставі простимульований писарчук полкової канцелярії виправив всі потрібні папірці.
Чим я керувався, ризикуючи серйозними життєвими ускладненнями? Мабуть, почуттям солідарности. Розслідувати правдивість Пашчиної версії не було фізичної можливости. А самодурство деяких чинів іноді давалося взнаки. Я провів бездоганну операцію в обхід комдива (вибачте генерале, іноді, заради добра я перерозподіляв ваші обов’язки, взявши на себе частину нагальних проблем, та хіба від того не було вам легше?).
Паша виявився на рідкість невдячним типом. Наприкінці 80-х років, відвідавши пітер, я через військкомат розвідав номер телефону академії. Зустрілися ми у ресторані, де під завершення вечора наш супергерой взяв за тілеса якусь даму з простими, як сокира бажаннями. Попередивши мене, що плани на ніч терміново міняються, Павло відкланявся, залишивши мені право розрахуватись із офіціантом. Добре, що ми не замовили делікатесів і взагалі, не люблю їсти у публічних закладах. Після цього дзвонити тій особі вже ніколи не хотілося. Нехай топче ряст, доки сам не зажене себе у пастку, звідки вже ніхто не порятує. Рано чи пізно такі попадаються.
Такі от дива траплялися в армії. А я чекав чуда з неба, чарівника у блакитному вертольоті, який доставив би мене із Баграму куди сам схочу. Язик довів до диспетчера по польотах. Доріжка туди пролягала повз витвір військових будівельників – нагадування про столицю великої імперії і її немолоде керівництво. Темним фантомом це одоробло височило над пішоходом і, неначе крізь зубчасті стіни зменшеної копії кремлівської стіни, на нас дивилися суворі очі партійних товаришів. Портрети членів політбюро, як дошка пошани будинку перестиглих, перестарілих, словом – пер.., а далі підставляйте закінчення за власним розсудом, увесь звіринець був там. І всі ми знали: коли якийсь старець всохне десь на підмосковній дачі, чи у циклопічній кремлівській печері-кабінеті, його порох на артилерійському лафеті, з почтом, з колекцією нагород на окремих подушечках, зразково доставлять до такої ж, тільки справжньої стіни, на всю країну виголосять визначні віхи життя, здобутки, яких імовірно не було. І лежати йому всередині ніші у компанії великих синів і великих катів довіку гарантовано.
От халепа, копію кремлівської стіни побудували, а будиночок диспетчера для відвідувачів не обладнали елементарними засобами для перепочинку. Ні стільця, ні дошки, на яку можна присісти.
– Чекай. Може щось буде. – втішив прапор.
Але чекати довелося у порожній кімнаті, за дверима диспетчерської кімнати. Сісти на підлогу? Не по людськи якось. З гір опускався холод. Це партизани ділились з нами дрижаками. Тонкі дерев’яні стінки не тримали тепло мого дихання, нічна свіжість безсоромно лізла під одяг. Ніч на дворі, саме час люлі-люлі, скинувши всі проблеми на поталу сновидінням. Іноді у снах приходили важливі рішення. А мені просто не знайшлось місця де закуняти. Шлунок просив змилосердитися: «Хочу їсти! Хочу їсти! Чуєш ти, чудовисько, я їсти хочу!?» Кепсько. Пригадалися безсонні ночі строкової служби на постах. «Де літак?» – питав я у неба. Тихо.
Єдиний предмет інтер’єру – фанерна перегородка трохи вище талії, як перильця. Тільки до чого тут вона? Байдуже. Виходу немає. Сперся животом, перегнувся навпіл і повис на ній рушником, наче обсихав після прання, не в змозі вдихнути повними легенями, бо стисло діафрагму. Став на ноги, але стоячи засинав і падав. Колись отак, йдучи, заснув і врізався виставленим вперед штик-ножем у пожежний щиток. Стільки гуркоту! Так то ж коли було? Тоді мене, замордованого караульними нарядами рядового, можна було брати голіруч. Знову повиснув. Та коли вже хоч ранок настане щоб піти розім’ятися? Годинник знахабнів, мабуть понизив частоту пульсу в електронному своєму тілі і забував міняти цифри на табло. Йой, думав, помру до ранку!
Катування трьома стихіями – голодом, холодом і втомою тривало довго. Аж чую, – небо гуде. Сів літак, сів, мій хороший! Я до диспетчера: – Що там?
– Біжи, та давай хутчіш!
Добре йому казати «хутчіш!», а я тут вперше (і востаннє). Куди бігти? На звук. Рвонув. У руці дорожня сумка, у кишені підскакує пістолет. Проминув псевдо кремль, поворот. Фінішна пряма. Але там попереду й очі не потрібні – темрява пекельна. Біг на звук моторів. З пітьми хтось гучно, навіть істерично закричав. Назустріч переляканий сорбоз (афганський рядовий) з калашем. Автомат направлено на мене. Куди там? Думати не маю часу, а пояснювати на фарсі поготів. Вартовий афганець завагався, що йому робити? Ну думай, друже, мені летіти треба.
Навколо баграмської авіабази завжди тинялися моджахеди. Можна зрозуміти смертельний жах солдата. Що б я зробив на нічному посту, зачувши гупання підборів? Вночі постійно ввижалися привиди за кожним камінчиком, а тупіт їжачка підсилювався внутрішнім напруженням до звуку нападу носорога. Так то у нас, на відносно спокійній шиндандщині. У тутешніх струни нервів були попідтягувані тугіше. Читаю мемуари льотчика і починаю відчувати себе шиндандським тиловим пацюком. Ось, зацінить:
«Останнім часом налагодили тісний зв’язок з місцевими розвідгрупами, вони як з ГРУ, так і з КДБ. Майже щодня маємо інформацію (фотопланшети) про додаткові цілі у районі аеродрому, які можна використати в якости запасних, у випадку зриву удару.»
Це звучить визнанням безсилля. Як так? Грандіозна авіабаза, виявляється, знаходилася у котлі оточення? Всередині у наших вистачало засобів утримувати її, а іззовні… Які такі «додаткові цілі»? Літаки, піднімаючись у повітря, літали бомбити за сотні кілометрів. А якщо удар відміняли, то об’єктами бомбардування ставали ворожі цілі буквально за «колючкою» бази. Далі читати теж цікаво:
«Вранці на передполітних вказівках доносимо цю інформацію льотчикам, також це дає можливість позапланово потривожити духів з пушки перед заходом на посадку (від другого до третього розвороту) практично у кожному польоті.
Аеродромом діти пасуть місцевих сухоребрих корів, кіз, овець. Вся ця худібка так звикла харчуватися верблюжою колючкою, що, схоже, куштує і колючий дріт. Ну, а газета чи лист паперу для них просто делікатес, тому паперового сміття ніде немає, кози навіть їдять недопалки від цигарок разом з фільтрами.»
Нічого собі – режимний об’єкт! Тут тобі ворожі криївки під боком, а чабани між літаками вівці випасають. Зізнаюся – чогось я не розумію. Війська постійно виходили у рейди зачищати віддалені території, а під носом мали пригріті загони, які не тільки шкодили шураві, але й між собою встигали повоювати. Великі стратеги на дрібниці не розмінювалися. Характеризуючи ефективність застосування авіації, баграмський льотчик склав сім розлогих пунктів одних тільки недоліків. Вони, в цілому, ілюструють стиль мислення генералітету. Виокремлю найцікавіше, на мій погляд:
«1. Найголовніше: критеріїв оцінки, та й самої цілі немає» Часом здається, ми літаємо не для того, щоб знищити супротивника, а щоб гудіти і вивозити у гори бомби. За невражені цілі нікого не питають, пропозиції злітати і добити, якщо не влучили, не зустрічають відгуку. Може, це зрозуміло стосовно сумнівних з точки зору розвідки цілей, але за кожним незнищеним складом чи караваном, якщо він дійсно є, життя наших солдат.
…
6. Недоліки бойового забезпечення, у першу чергу, розвідки і вказання на цілі. Порядок організації удару з використанням вертольотів і завербованих навідників не витримує жодної критики. Навідник, що дає описання цілі, піднімається на вертольоті, і з висоти 2000 метрів намагається її знайти. Це людина, що ніколи не літала, не впевнена у тому, що у випадку, якщо він нічого не знайде, його не викинуть через відчинені двері…»
Тобто, знайшов він, чи помилився, а, може, просто навмання вказав на подвір’я, скажімо, недоброзичливого сусіда – заплачені гроші мусив відпрацювати. Куди вже падали ті бомби, ніяка розвідка не розбере.
Не дай Боже, колись нам жити так, як ото було у Баграмі. Жити, коли навколо все настільки неоднозначно: хто з ким, хто проти кого, випадковість, удар наввипередки, відповідь на уявну небезпеку і темні ночі. А тебе поставили охороняти ділянку аеродрому. На плечі важкий АК-47 калібру 7,62 міліметри. Назустріч скаче невидимий… друг? ворог? З глузду з’їхати можна! Кричав він слова, чи просто волав, як скажений – я не допер:
– Мені на літак! – Крикнув, не зупиняючись. Навіть якщо той захоче смальнути навздогін, то куди? Там, де я зник, ревів Ан-26. Борт чекав на мене.
Поблизу рампи крутився льотчик:
– Ти летиш?
– Я.
– Давай!
Хоч зігрівся! Вдершись до салону, приємно здивувався: я – єдиний пасажир цього рейсу. Екіпаж собі зачинився у кабіні і Ан відразу побіг на злітну смугу. Кілька поворотів, повний газ. Здалося, ніби ми з місця стартонули у небо. Порожній літак різко пішов у набір, завалившись на ліве крило. Всяке бувало, але такого спринтерського ривка я ще не переживав. Не встиг насолодитись відчуттями, а під нами вже сяяв Кабул. Все сталося швидко, по мультяшному, на вжик-вжик. І от вже ми котилися освітленою смугою повз яскраві вогні головного аеропорту країни.
Однак, екіпаж повернув не вліво, як зазвичай всі борти, а праворуч, ставши на протилежному, відносно затемненому боці поля. Хлопці повиходили через боковий отвір, махнувши мені, щоб я трохи зачекав. Далі я побачив, а вірніше спочатку відчув, як машина котиться, похитуючись. Подивився в ілюмінатор, – справді, літак здає назад силою кількох пар рук. Впершись в опори, двоє чи троє осіб заштовхували Ан на стоянку. Про мене вкінець забули. Знову мусив брати долю до рук. Нічним привидом я з’явився у дверях:
– То може піду собі?
– Тю! А що ж ти там сидиш мовчки?
– А сказали сидіти, то й сиджу.
Ет, теж мені! І це – військові льотчики. Ставши на землю, забули кого возили? Добре, хоч здогадався вийти, бо так і замерз би за ніч у салоні. По той бік все вогні, вогні. Хто зна, куди йти? З такого ракурсу я ще не бачив льотне поле.
– Ану ж бо, зорієнтуйте, де наші є?
Один з екіпажу простягнув правицю. Зі мною ніхто більше панькатись не збирався, але ж я мусив перетнути злітну смугу, мало не міфічну річку Стікс у моїй уяві. І пішов собі, вдаючи з себе неабиякого відчайдуха, хоч неспокій досягав глибини кісток. Чи не доведеться, думав, знову літати, якщо пару штурмовиків підніматимуть по тривозі?
Бардак? Ні! У бардаках був лад
У країні з назвою Афганістан коїлися неймовірні речі. З одного боку, надзвичайна пересторога, особливі режими пересування, хитро встановлені пастки, сигнальні міни, електрошокова сітка «Ландо», нарешті, дротові огорожі, секрети. З іншого – дивовижні способи пройти непоміченим там, де кожна миша має бути обрахована. А я пер навпростець через святеє святих воюючої країни і хоч тобі що. Одного разу мене мало не звільнив комдив через офіцера іншої частини, поміченого на території штабу дивізії серед білого дня. Йому, бачте, до обіду не можна тут швендяти. А винний, звичайно, черговий по КПП. Хоча відома всім істина констатує: пропускні пункти збудовані для лохів. Кмітливі люди заходять різними, спеціально зробленими для цього отворами в огорожі. Ще раз перепрошую за всі слова на адресу генерала, бо в запалі, кидаючи зброю на стіл оперативному черговому, перед бойовим прапором дивізії, голосно прокричав: «А я і не бажаю надалі служити під таким дурнем!». Мені прикро через це. Олександр Васильович може й розумна людина. Посада і напружена ситуація в зоні відповідальности змушувала бути суворим і у несуттєвих дрібницях. Генерал-майор Учкін з когорти молодих начальників, які досягли успіху розумом. Ніхто ж не каже, що старшому сержанту личить панібратство з командним складом. Гострі кути легко обрізав мій безпосередній начальник підполковник Крупнов. Валерій Сергійович ще з союзу дружив з Олександром Васильовичем, мешкаючи на одному поверсі офіцерського будинку в Душанбе. Це йому, підполковнику, я пояснив причину гніву і він заступився за мене, оголосивши амністію: «Забери причандалля в оперативного і йди, служи!»
Коли ж я звільнився з армії, вислуживши контракт, Сашка Юллєнен, мій зпослідовник, писав листа, згадавши комдива. Тоді Сашко швидко виріс від сержанта до старшини, а наказ про присвоєння старшинського звання підписував «сам». Отже, невдовзі після отримання широких галунів, під час чергування, Учкін «натикав» йому за відсутність води в арику при штабі. Обов’язок слідкувати за наповненям ариків чомусь поклали на чергових КПП. Як наслідок – гучний рознос із обіцянкою достроково звільнити Сашка. Новоспечений старшина кинувся до комендантської роти, нагнав звідти бійців і ті швидко дали воді хід, аж вона полилася через верх. Побачивши результати наганяя, комдив вдоволено промовив: «Ну, не так сильно». На тому хвиля вщухла.
Та причини для всіляких розборів виникали постійно, бо армія, – це ґрунт, збагачений скандальним міцелієм. Я ж кажу, треба ще вміти вигадати неймовірну історію, яка не могла би трапитися в армії. Купу незрозумілих правил нагромадили таку, що треба або пильнувати, або змиритися з регулярними порушниками цих правил. Для зразка наведу наступну історію.
Чергуючи по КПП, я, зазвичай, близько півночи йшов спати додому. Теж порушення, але так робили всі. На посту лишались двоє солдатів. Одного разу, коли я поринув у нірвану, гуркіт підлеглого підняв мене на ноги: «Там тебе питають два майори».
Нормальні майори не вештаються серед ночі по КПП. Пішов подивитися. Справді, стоять двоє нетверезих офіцерів, загадково замислені. Один наш. Обличчя його супутника мені не було відоме. Але саме той почав доповідати:
– Товаришу старший сержанте, ми з майором таким-то отримали інформацію, що у розташуванні медсанбату женуть самогонку. Мусимо їхати на перевірку сигналу. Сержанте, просимо вас супроводити нас!
– Тільки ти не бачив мене. – Довірливо подивився в очі другий тип.
Як діяти? Доповісти оперативному? А мені далі жити тут. І чому командирський УАЗик стоїть напоготові? Хіба таку машину взяли без дозволу? Ну добре, коли «ступа» є, то полетіли. Я з водієм попереду, бо треба ще просити у охорони на виїзді БРДМ для супроводу. «Ревізори» розташувались позаду, радісні такі бугаї, по очах видно, що їх запросили, а не «дали сигнал» і вони не тільки налижуться самогонки, але й запліднять там по ходу інспектування кого треба. А все через отой стан, який відомим сатириком названо словом «недоперепив».
Весь шлях бронемашина підсвічувала нас прожектором. Все як годиться – екіпаж напоготові забезпечити успіх секретної місії. Неподалік від аеропорту, на прямій ділянці водій розігнав легковика до сотні. Конвойний панцерник відстав від «бобіка» і після повороту ми його вже не бачили. І повертаючись на свій КПП, він не стрівся, хоча таку «дуру» не сховаєш у кюветі – чистий тобі анекдот. При всіх правилах, застереженях, наказах, життя пішло паралельним курсом. Через якийсь час шершнула думка: хто я, власне тут є, черговий по КПП, чи у всьому Шиндандському гарнізоні? Такий умовний наш світ…
Журналісти вміють красиво упакувати матеріал, а ми – прості оповідачі, не володіємо як слід пером, зате пишемо про події, які не вкладаються у журналістську логіку. Письменники – теж залежні люди. Їхня правда сприймається через призму професії. Прибрехав, - на те він і пише, з того і живе – подібний вердикт виносить читач, вичитуючи неймовірні історії професійних оповідачів. Я можу писати, а можу не писати. Нічого це не міняє, ніяк не впливає на мій матеріальний стан. Я не з тих, що десь почув і тепер переповідаю сто разів переінакшену байку. Читайте спогади дієвих осіб усіх окремих випадків, які, не виключено, унікальні, чи навпаки, практично ставали неписаними законами і йшли врозріз з офіційно встановленими заповідями. Все до певної міри умовне. Десь ветеран з офіцерів не побачить правди, скаже: «Не могло такого бути». Простий солдат заперечить: «Так було». Навіть мої розповіді – не канон, за яким ви визначите, як ми там служили.
Скажімо, легковик начальства, закріплений за певним офіцером, вважався до останнього гвинтика його парафією. Аж ні, стверджую – тільки наполовину. Мені траплялося ганяти машину начальника штабу дивізії, або свого начальника – підполковника Крупнова у такі місця, куди не треба було потикатись. Якби ж тільки знали наші високі особи усю історію наданих їм транспортних засобів… Солдатики з усього майна хіба що генеральських погонів собі не приміряли. Та й то, як знати? Бувало, гаркнеш у слухавку наказ, а з того кінця: «Буде виконано, товаришу підполковник!» Дрібничка, а приємно. А мені вже за півста років – я досі не підполковник. Що з того? Колись генеральські підписи ставив, наче власні до генерал-лейтенанта дійшов, нахаба.
Обломилася мені файна забавка – на шефовій машині відвідати підлеглий підрозділ. Там людей було – прапор та кілька солдатів і сержантів. Хлопці жили у землянках за огородженою дротом лінією. Їдеш – видно здалеку що там до чого. Вони бачать машину, ми бачимо їх. Бачимо з водієм, - вартовий скочив до землянки. За мить звідти вже вилетів його командир, застібаючи останнього ґудзика: доброго ранку тобі, спляча красуне! Регочемо з водієм, аж машина трясеться.
– Тьху на тебе! – плюється взводний, побачивши мене на сидінні підполковника Крупнова.
Тьху – не тьху, а пильнувати треба. І зустріти начальство гучним докладом. Молодці! Готові до приїзду САМОГО.
Знав я ще й таку звичку днювальних штабного приміщення – дрімати вночі посеред навчальної кімнати. Там звечора стільці піднімали на столи для зручности прибирання. Отож, один стіл слугував імпровізованим ліжком. Дочекається, було, зморений солдатик коли всі привиди розповзуться по лігвах, вилізе на стіл і… беркиць горілиць. І вже ті плафони йому, як планети під стелею, так заколисують. Він же завжди невиспаний. Хто не сіпне вдень рядового у казармі чи на території? Аж, нарешті, спокій. Але то такий ризик (звичайно, сон переборював всі острахи) попасти на «губу», або під гарячу руку старшого. Хіба воїн має право спати на посту? Воно ж так розслабляє. Сьогодні вночі ніхто не чіпав, завтра – не чіпав, післязавтра… Там вже, дивишся, солдат обертається на лежня, втрачає пильність, нахабніє. Треба було час від часу збадьорювати.То я там здогадався насторожити хлопця, щоб не дуже розслаблявся та не проґавив серйозну інспекцію. Відчинив я знадвору двері до штабного коридору, прислухався – анічичирк. Як гарикнув:
- Знову цей халамидник хропе замість службу правити!
Ще не завершив промовляти, як у тій віддаленій кімнаті загуркотіли меблі. Стільці обсипалися на підлогу. Служивий, зненацька прокинувшися, мало не розтрощив все приміщення. Бадьорить! Але на те і служба. Пильнуй! Матимеш більше шансів поїхати додому неушкодженим.
Кожна частина зберігала свою святиню – бойовий прапор. А надто, стяг гвардійської, орденів Бойового Червоного Прапора і Кутузова Зимовниківської дивізії – річ, скажімо, вельми не умовна. Прапору віддають честь, а коли треба, захищають ціною життя. Вартовий може навіть застосувати зброю, хай би там хто посягнув приступити до цього символу. За втрату бойового стягу командирів піддають військовому трибуналу. Варта біля прапора, беззаперечно, почесна справа для солдата, а у справжньому, не книжному житті – найтяжча кара, цинічний спосіб згноїти гіперактивного хлопця. Дві години сонне чудо мусило стовбичити струнко і лизати повітря широко розплющеними очима. Протягом дня штабом вешталися числені зами, поми, опери, коми, посильні, поштарі, секретники, кодувальники, викликані на бесіду, для розгону, для постановки цілей. Вони спішили, карбували кроки, вибігали по маленькому і великому, виповзали покурити, попасталакати… і на кожний почутий крок вартовий випрямляв тільки-но розслаблену ногу, насилу робив урочистий вираз обличчя, дивився крізь усе і усіх строго вперед. Некрасиво, якби біля головного прапору гарнізону стояло невиспане опудало, затравлене муштрою і дідівщиною. Скільки оповідали випадків про те, як падали зморені вартові, не витримавши нападу дрімоти. З гуркотом автомату, дзвоном розбитого скла. Ото де зальот! А ти, гемонський вилупку, стій струнко, та дивись на командирські гланди, не сміючи втирати слиняву шрапнель з його, і не тільки його рота.
Відповідно, старші командири мусили подавати приклад шанобливого ставлення у тому місці, випромінюючи на адресу червоного, розшитого золотом стяга теплі промені, щільно стуливши пелюстки губ на знак постійної готовности до смертного бою. Ніхто не міг припустити навіть теоретичної можливости появи Володі Яцюка перед прапором у нетверезому стані, у самому спідньому. Напевно, вартовий якщо й надумав покуняти, то після побаченого вже почувався браво. А Володька зміг!
Він перевершив самого себе, проляпавши капцями повз вікно оперативного чергового і продемонструвавши вартовому свій власний квітчастий прапорець. Похід залишився глибокою страшною таємницею для високого начальства. Ніхто так і не дізнався мети Володимира. Сам він теж радий був би знати, але себе вчорашнього з ранку вже не пам’ятав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898088
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.12.2020
автор: Ігор Рубцов