Ти така нерозумна, людино,
Ти безглузда, ти просто сліпа,
Помиляєшся ти без упину,
Без натхнення будуєш міста ...
І що з того, що вище і вище,
Вже схід Сонця торкнувся межі,
Тут були парк, садок, пасовище,
А тепер скло, бетон, міражі ...
Йдеш по місту колись, заблудився,
Та знаходиш дорогу назад,
Я не бачу, де я народився,
Тут з бетону і скла водоспад ...
Та ж воно не співа, не говорить,
І зі мною разом не мовчить,
Ця бездушність лише тараторить,
Ціла вулиця згасла і спить ...
Чи так важко від сонця і вітру
Заховати минуле у скло,
І минулого вічну палітру,
Для дітей і батьків джерело?!
Ні, не склалось, безглузда споруда
Заступила собою зірки,
Не будинок, руїна чи буда
І не зрине така крізь віки ...
Хтось колись
Без і сум'яття і болю
Розіб'є це на клапті й шматки,
Чи пишатись такою нам роллю?!
Ось такі назбирались думки ...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897802
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.12.2020
автор: Дружня рука