Мрії босі, думки оголені
серед повені, поміж просині
сонце зиркає в хату скоса. Ні,
принципово – ні в кого й ніколи…
Так, він із тих, хто не ниє й не просить.
Дрібок вдосталь. Відкашлює зболено
дід Давид лоскотання бронхітне.
Попід вечір до тину приходять пси:
білий Бім, двійко злиднів, Миколин син –
виють вірші, шепочуть казки страхіть,
п’ють із ринв і кричать: «Це шикарний сидр!»
І старий з ними п’є, аж стікає піт.
Запах цвілі, а може, це сир рокфор?
«Данаблю́», - вишкіряються вірні пси.
Хтось і місяць, і зорі вже загасив,
ще й сховав у мішок бутафорний.
Свічка тліє, малює красиво
декорації в хаті актора.
Дід і досі актор – прагне оплесків.
Пси не плескають – штучно гаркають.
Пахне хата абсурдом від Сартра.
Де межа між несправжнім полиском
і нестерпно чорнющою правдою?
Пахне цвіллю і змоченим полем…
Сон.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897671
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.12.2020
автор: Олена Галунець