[i]Совість - тисяча свідків[/i]
[i]Квінтиліан[/i]
Я – промінь, що лиже й пече та спадає в лавину уламків.
Знайду тебе в норах під тишею ковдри, щоб дмухати в ранку.
А може, щоб гризти й койотом тинятись у преріях мозку.
Зламаюсь крізь призму богів, що немов віддзеркалюють Оскар,
аби відродитися в спектрі й залити тебе кольорами…
Червоним, що плавно стікає в лимонний, розкреслюю грані:
«У зради завжди є ножі й вигин спин. Ти ж тримав рукоятку».
Зеленим заварюю чай з дивних трав, що роками прим’яті:
«Чи чув скреготіння зубів бумерангу, стріляючи злими
словами?» Блакитний зривається в синій, утворює вимір
між нами, що рунами пише на шкірі: «Не встиг їй сказати
те саме “люблю”», а натомість – уїдливі звуки, як затхлість.
Бузковий в синцях та очах, таврованих барвами заходу,
він сипле елегію струн, сюркоче набридливо-лагідно,
що «гроші не пахнуть», та муки безсоння безжалісно судять.
Я – дим недоречних пожеж, що відновлює чесність у людях.
Ти – сам собі кат, адвокат та архів для запалених правил.
Помилки шкребуться у пам'ять до тих, хто їх може правити.
Якщо я – твій промінь, то будь моїм сонцем і не відводь очей,
бо разом ми – світло.
А поки я дмухаю в ранку.
Уже не пече?
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897560
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.12.2020
автор: Олена Галунець