"АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ". Картинка Х (картинки буття на межі з реальністю)

[color="#ff0000"][b]Картинка  Х.  КОЛИ  ПРИХОДЯТЬ  БУРЕВІЇ…  
[/b][/color]
Ну  що,  старенька  липонько,  цвітеш?
Духмяним  цвітом  щедро  медоносиш…
Нікого  не  благаєш,  ні  не  просиш  –
корінням  в  душу  зранену  вростеш,  
у  буревіях  рани  просмоливши,
гірке  вино  із  надр  землі  відпивши  –
о  чудо  боже,  ти  іще  живеш!

Іще  твій  пульс,  твоє  невольне  рвіння
до  висоти  пташиної,  до  хмар,
до  світлих,  небом  посланих  примар,
до  дружнього  з  людьми  порозуміння  –
немов  би  ти  на  себе  переймеш
гріхи  людські  (і  блискавиці  теж!)—
ось  сенс  життя  старого  деревиння…

Чи  в  тому  сенс,  щоб  втримати  удар,
могутньої,  як  зло,  лихої  долі,
і  вижити  у  ланцюгах  неволі
байдужості  сліпих  земних  створінь,
бо  втрата  зору  –  кара  поколінь
за  примхи,  а  хоча  би  й  мимоволі…
Удар  як  втрата!  Втрата  як  удар!

А,  може,  це  і  є  небесний  дар
терпіння,  звільнення  і,  зрештою,  прозріння  
з  самотніх  гнізд  пташиного  квиління,
де  струменить  на  вітрі  теплий  пар  –
до  осені  тьмяного  овдовіння…
Природа  –  грізний  часу  волода́р!

Ой  липко,  я  боюся  не  старіння  –
а  підлості  людських  дрібних  почвар,  
боюся  душ  дрібного  зубожіння,
що  в  сліпоті  своїй,  в  німій  покорі  –
готові  й  нас  ударити  під  корінь!
(Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:  Сполом,2013)

Пригадую  один  сон:  я  ходжу  по  старому  паркету  кімнати  босоніж…  Паркет  засипаний  золотим  піском,  освітлений  літнім  сонцем  з  вікна  –  від  того  ногам  м’яко  і  комфортно.  Відчуття  затишку  і  тепла.  І  раптом  –  звідки  не  візмись,  буревій.  Я  у  сні  тяжко  переживаю  зміну,  коли  картинку  із  золотим  піском  крутить  у  вирі  неприборканого  Вітру.  Наступна  зорова  картинка  –  все  змішалося  в  сіро-піщану  масу.  А  по  тому  –  вляглося  в  дивну  пустельну  панораму  кімнати,  на  долівці  якої  шар  пильного  піску  з  повириваним  корінням  рослин.
Буревії  приходять  не  тільки  у  снах…  Вони  навідуються  у  наше  життя,  змітаючи  усталений  порядок,  напрацьовані  роками-десятиліттями  форми  пристосування  до  дійсності.  Вони  випробовують  нашу  серцевину  на  міцність.  І,  як  відомо,  все  що  не  вбиває  –  робить  нас  сильнішими.
Повіяли  буревії  і  над  нашим  подвір’ячком  на  Поліграфічній,  спочатку  над  пралітньою  липою  графів  Замойських,  а  потім  і  над  нами  та  нашою  родинною  хатою.  Вже  згодом,  коли  ми  оговтались  від  змін,  що  відбулися,  в  розмові  з  колишнім  улюбленим  вчителем,  якому  цьогоріч  виповнилося  95  років,  я  почула  крилату  фразу:  «Про  родинну  хату  знають  усі,  хто  її  втратив!»  Золоті  слова  мудрої  людини,  яка  в  житті  перебачила  багато  лиха.  Отож,  завдану  Вітром  Долі  руйнацію,  ми  потрохи  почали  сприймати  як  неминучу  віху  Подорослішання.  Ми  –  це  моя  сім’я,  мої  найближчі  і  найдорожчі  люди:  чоловік  Роман,  доня  Устя  і  на  той  час  «великих  змін»  два  домашні  улюбленці,  старенький  17-літній  кіт  Сивулька  і  маленька  півторарічна  киця  Ласочка.  Правда,  коли  все  почалося,  киці  Ласочки  у  нашій  хатці  ще  не  було,  а  єдиному  багатолітньому  ревнивцю  Сивульці  було  на  кілька  років  менше.
Отож,  якось  у  липні  над  Львовом  пронісся  страшної  сили  смерч  –  попадало  багато  старих  дерев,  а  на  нашій  500-літній  липі  графів  Замойських  розійшлася  кора.  Над  ранок  сусід  Леонід  Павлович  Білоненко,  що  жив  над  нами  поверхом  вище  і  ставив  на  подвір’ї  під  липою  свій  старенький  «москвич»,  побачив  на  капоті  машини  велику  обірвану  смерчем  гілляку  –  і  хоч  видимих  слідів  шкоди  вона  йому  не  завдала,  страх  заволодів  сусідом  і  його  дружиною  Марією.  Відтоді  вони  замислили  позбутися  дерева.  Почалися  «сусідські  бої»:    супроти  сусідів  Білоненків  обстали  за  липу  ми  і  ще  одна  сім’я,  родина  Щепаків,  що  жила  в  подвір’ї  з  30-их  років  минулого  століття  у  будинку  навпроти,  і  наша  спільна  любов  до  дерева  дала  нам  стійкість  супроти  ворогів.  Ми  викликали  комісію  з  міськради  і  дістали  папір  з  печаткою  та  підписами,  що  липа  здорова  і  знаходиться  під  захистом  як  одна  з  найдавніших  у  Львові.  Бої  дещо  втихли,  але  ворожнеча  між  нами  і  Білоненками,  з  якими  до  того  у  нас  було  все  більш-менш  спокійно,  лише  поглибилася.
...Тут  варто  розповісти  про  ще  одну  сім’ю  «нуворишів»  Іваськевичів,  яка  приїхала  з  Солонки  на  Поліграфічну  на  початку  2000-их,  і  в  міру  свого  майнового  рівня  почала  завойовувати  простір  вільної  житлової  площі  нашого  подвір’я.  Спочатку  вони  оселилися  у  великій  квартирі  №2  з  виходом  у  внутрішній  сад,  згодом  у  зруйнованій  вибухом  гранати  (що  привів  до  смерті  молодого  29-лінього  сусіда  Юри  –  тіньові  розборки  довкола  обмінних  пунктів  кінця  90-их),  квартирі  №1  першого  поверху  з  виходом  у  браму,  замислили  створити  солярій  «Скарабей»  з  численними  символами  єгипетської  культури,  але  це  ще  не  увесь  перелік.  Згодом  їм  ще  захотілося  з  одного  із  гаражів,  перетворених  метаморфозами  Часу  із  графської  конюшні  Замойських,  збудувати  двоповерхову  студію  татуювання.  І  для  того,  щоб  провести  у  цю  студію  гарячу  воду,  старійшина  роду  Іваськевичів,  Петро  Іванович  –  колишній  начальник  одного  з  будтрестів,  почав  саморуч  рити  на  подвір’ї  глибоку  траншею  для  труби  зовсім  близько  від  липи.  Виривши  яму,  він  почав  довбати  огроменний  шмат  кореня  липи  –  від  чого  височенне  дерево  стрясалося  і  тремтіло,  як  осика.  Всі  мешканці  Поліграфічної,  15  від  старого  до  малого  повибігало  на  подвір’я  з  криком.  Вибігла  і  старша  донька  Іваськевичів  –  Галя,  що  мала  художню  освіту  і  володіла  тим  злощасним  солярієм.  «Тату,  що  робите  з  деревом»,  -  приховано  спокійно,  але  з  тривогою  в  голосі  запитала  вона.  «Та  що  для  такого  дерева  той  шмат  кореня»,  -  поблажливо  усміхався  Петро  Іванович.  Через  рік  той  самий  Петро  Іванович  сидів  під  пралітньою  липою  Замойських  розбитий  інсультом,  а  його  родина  швидко  розпродувала  всі  «єгипетські»  раритети  солярію  «Скарабей»  і  поспішно  виїжджала  у  свій  особняк  у  Солонці.  
Я  спілкувалася  з  Іваськевичами,  бо  у  них  було  двоє  маленьких  недоглянутих  діточок,  які  були  вічно  голодні,  але  з  ореолом  «крутості»  -  мобільними,  планшетами,  комп’ютерами  і  таке  інше,  і  з  ними  бавилася  моя  малолітня  Устонька,  подовгу  опановуючи  новітні  блага  цивілізації  у  їх  вічно  недобудованій  квартирі  і  салоні,  куди  навідувалися  лише  заможні  клієнти.  Щоразу,  коли  я  потрапляла  на  сходи  «солярію»,  котрі  охороняли  статуї  «анубісів»  (у  міфології  Єгипту  вони  були  ознаками  Потойбічного  Світу),  я  здригалася.  Річ  у  тім,  що  мої  професійні  знання  (більше  чверті  століття  наукова  робота  у  музеї  релігії  і  захоплення  міфологією  зниклих  цивілізацій,  у  тому  числі  і  єгипетською),  давали  мені  підставу  зауважити  Галі-власниці  про  підтексти  біди,  яку  несуть  «анубіси»  смертним  людям.  На  мої  застереження,  Галя  лише  казала,  що  вона  знає  і  читала  про  грибок  у  єгипетських  пірамідах  –  подальші  дискусії  були  не  потрібні.  Те,  як  вони  покидали  наше  подвір’я,  лише  підтвердило  мої  внутрішні  переконання,  що  не  варто  торкатися  пластів  духовного  світу,  у  якому  мало  що  смислимо.  Наробили  Іваськевичі  нашому  подвір’ю  на  Поліграфічній  непоправної  шкоди  –  вони  «смертельно»  поранили  липу  Замойських.  А  ще…  підкупом  головного  інженера  житлової  контори,  вони  приватизували  підвал,  власниками  якого  з  1939-го  року  була  наша  родина,  а  потім  перепродали  його,  втікаючи  у  Солонку,  як  свою  приватну  власність.  Перед  аферою,  Петро  Іванович  намагався  за  безцінь  купити  його  в  нас,  приходив  на  перемовини  до  мами  зі  мною.  Ми  одностайно  відповіли:  підвал  не  продається.  Тоді  він  гримнув  кулаком  по  столу,  пригрозивши:  «Нащо  вам,  жінкам,  мати  такого  ворога  в  моїй  особі!».  Апетити  Іваськевичів  стосувалися  не  тільки  нашого  підвалу  –  вони  хотіли  заселити  весь  старенький  флігель  Поліграфічної,15  гілками  свого  роду.  Але  тут  стала  поперек  дороги  формальність  –  хата  документально  була  з  незавершеною  приватизацією.  Кілька  раз  вони  як  лиси  біля  курятника,  піднімали  в  розмові  з  нами  цю  тему,  на  що  я  відповідала,  що  "в  нашій  родинній  хаті  ще  Устя  родитиме  дітей».  Добре,  що  вони  виїхали,  так  і  не  довідавшись,  що  ми  були  останні  зі  старих  сусідів,  котрі  покидали  родинне  помешкання  на  Поліграфічній,15,  переживши  смерть  мами  і  смерть  сусіда  Білоненка  (з  яким  воювали  за  липу),  і  також  смерть  сусіда  Щепака  (з  яким  відстоювали  липу  і  дружили  з  його  рідними,  як  з  тими,  хто  пам’ятав  про  старе  життя  нашого  дому).
 Липа  ж  протрималася  після  першого  удару  від  сокири  Іваськевича  (2003)  біля  5  років,  після  першого  зловіщого  смерчу  23  червня  2008  року  на  її  стовбурі  розійшлася  кора,  а  через  рік,  3  липня  2009  року  у  місці  тріщини  липа  розкололася  –  завдані  стихіями  та  такими  ж  неприборканими  бажаннями  людей  рани  далися  взнаки.  З’їхалися  спеціалісти  Зелентресту,  довго  радилися,  обрізали  всю  крону  липи  зі  сторони  її  більшого  розгалуження  і  залишили  жити,  давши  на  майбутнє  цвітіння  кілька  великих  гілок  зі  сторони  наших  вікон.    
 Щодня,  розпочинаючи  новий  день,  виглядаючи  з  вікон  хатки  на  Поліграфічній,15  я  віталася  з  липою  Замойських  як  з  рідним  членом  сім’ї,  помічаючи  всі  перетворення  довкола  неї  –  перше  весняне  листя,  момент  цвітіння,  щебіт  нового  і  старого  покоління  пташок,  перші  жовті  плями  на  відродженій  з  роками  кроні,  опадання  останніх  листків  у  перших  тижнях  листопаду.  Це  було  моїм  щоденним  ритуалом  до  4  вересня  2017  року  –  на  ранок  мого  54-ліття,  у  5.55  після  нічної  затяжної  зливи,  липа  рухнула  з  коротким  тяжким  гупом  на  глуху  стіну  подвір’я  Поліграфічної,15,  зачепивши  гіллям  розлогої  крони  балкон  дому  навпроти  –  за  знаковим  смислом  якраз  балкон  покійного  сусіда  Щепака,  це  було  символічне  прощання  з  нами,  своїми  друзями  –  мною  та  всією  родиною  Вовків  і  родиною  Щепаків.  Липу  зріза́ли  кілька  годин  невеликими  шматками  крони  та  стовбура  наступного  дня,  5  вересня  2017  року  –  на  самому  дні  прикореневого  стовбура  відкрилася  порожнина,  яка  свідчила:  липа  була  «смертельно»  хвора.  
По  тому,  як  липи  не  стало  –  стрімка  весна  і  затяжне  літо  2018  року  принесли  на  подвір’я  Поліграфічної,15  розуміння,  що  таке  задуха  у  період  жаркої  спеки  навіть  з  навстіж  розкритими  вікнами.  Принесли  вони  і  розуміння,  що  після  втрати  липи  є  лише  один  раритет  –  наш  старенький  п’єцик  з  ліпниною  у  вигляді  молодої  шляхтанки  (умовно,  графині  Замойської),  який    тримає  нас  тут,  у  хатці  флігеля  на  Поліграфічній,15,  де  ми  залишилися  в  повній  ізоляції  –  довкола  нас  снувалися  новітні  тіні  сусідів,  що  перетворили  наше  подвір’я  в  кілька  офісних  закладів,  які  стали  нав’язливо  втручатися  в  наш  звичний  побут.  А  що  сусіди-офісники  через  візію  фінансових  заохочень  були  в  фаворі  у  жеківських  начальників,  то  шукати  підтримки  у  них  не  випадало,  отож  у  головах  членів  нашої  сім’ї  почав  народжуватися  задум  полишити  родинне  гніздо  і  шукати  нове  з  умовою  –  у  старому  будинку,  де  б  відчувалася  присутня  історія,  себто  легенда.
Тепер  я  можу  з  упевненістю  сказати  –  думки  матеріальні,  маю  на  увазі:  все,  що  замислине,  рано  чи  пізно  збувається.  Тяжко  лише  в  одному  –  втрата  родинного  гнізда  це  велике  потрясіння,  яке  непросто  пережити,  шрам  лишається  болючий  і  глибокий.

Такі  змерзлі,  холодні  очі…  
Що  ти  в  них  приховала?  –  муку
 Незагоєну,  незализану,  не  залиту  хмільними  чарами…  
Сухо  час  відбиває  годинник.  
Зайшлий  кіт  жалібно  муркоче.  
О  подай  мені  швидше  руку,  
Бо  помру  я  під  цими  ударами…

Очі,  руки,  хребти-нахрапами  –  
все  жере  і  сопе,  і  схлипує…  
Кіт  нічийний  кігтявими  лапами  
в  мою  душу  чогось  поглипує…  

Що,  жебраче,  на  жебри  дивишся  –  
холод  з  холодом  враз  зустрінеться  –
 не  наївся,  то  й  не  налижешся,  
поки  вітер  не  переміниться…  

Не  мене  ти  шукай,  жебротонько,
 улещай,  де  є  стіл  і  багаття…  
Я  ж  тебе  заведу  у  болотонько,  
На  моро́ве  своє  розп’яття…  
(Зі  збірки  "...І  все  ж  -  неопалима".-  Львів:Логос,2001)

Коли  уже  пакували  речі  –  а  це  тривало  недовго,  півтора-два  тижні  (в  угоді  було  обумовлено,  що  за  місяць  після  продажі  хати  ми  маємо  з’їхати  і  дарма,  що  нове  житло  дісталося  нам  в  повній  руйнації  та  необжитості,  бо  попередні  власники  були  старенькими  людьми  і  повмирали  15  років  тому,  а  їхні  прямі  спадкоємці  жили  уже  в  іншому  місті),  у  моїй  свідомості  виринали  спогади  пережитого  (і  радісного,  і  трагічного),  і  зароджувалися  тексти  прощань,  адаптовані  з  фольклору).  Я  ходила  поміж  рідних  порогів  –  від  кімнати  до  кімнати  і  помічала  все,  до  найменших  дрібниць:  ось  на  одвірку  при  вході  у  другу  кімнату  мітки,  зроблені  руками  мами  Лідії-Надії,  мої  власні  та  доні  Устоньки  в  різні  періоди  часу,  на  мітках  дати  і  підписи;  ось  ліжко,  де  народилася  двоюрідна  сестра  Люба  в  ніч  на  2  квітня  1972  року  –  перша  доня  покійного  вуйка  Зенка,  коли  приїхала  швидка,  немовлятку  вже  було  20  хвилин.  Мама  Ліда  приймала  пологи  разом  з  сусідкою  квартири  №6,  Михайлиною,  яка  була  найстарша  в  подвір’ї,  пам’ятала  ще  діда  Михайла  Вовка  і  нашу  рідну  бабцю  –  Марію  Григорівну  Стасів-Вовк,  а  по  її  смерті  його  наступних  дружин  –  бабцю  Марію  «Сивульку»  та  Бабцю  Стефанію  Базилевич.  Та  сама  сусідка  Михайлина  на  прізвище  «Москаль»,  яка  служила  молодою  разом  із  чоловіком  Василем  у  графів  Замойських.  Вмирала  «Москальова»  вдома,  у  рідній  спальні  в  2005  році,  коли  уже  Петро  Іванович  Іваськевич  зранку  до  вечора  немилосердно  бурував  на  подвір’ї,  довкола  майбутнього  салону-студії  татуювання.  Пригадую,  що  колись  пані  Москальова  сказала  мені,  сумно  дивлячись  на  наш  флігель:  «Нещасливий  наш  дім!»,  певно  думала  про  щось  своє  і,  водночас,  про  спільно  наше.  Тепер,  знаючи  багато  з  минулого,  розумію,  що  було  багато  гіркої  правди  в  отому  її  зойку.  
Останнє,  що  не  відпускало  нас  від  уже  порожніх  стін  хатки  на  Поліграфічній,15  –  це  наш  коханий  п’єцик.  Ми  доторкалися  до  рельєфів  знайомого/рідного  обличчя  молодої  шляхтанки  на  ліпнині,  я  притулялася  до  нього  щокою  й  шепотіла  прощальні  слова,  навіяні  відомою  весільною  прощальною  піснею  [b][i]«була  би  м  вже  їхала…»[/i][/b]:

[i]«Кланяюсь  тобі,  пічко,
Моє  миле  графське  личко,
Ми  вже  тут  жити  не  буде́м».
....
«Кланяюсь  вам,  одвірки  –  
Мами  Ліди,  Усті  й  Ірки,
Ми  вже  тут  жити  не  буде́м».
….
«Кланяюсь,  наша  липко,
Що  ти  чула  Усті  скрипку  –  
Більше  не  б́у́деш,  не  буде́ш».
….
«Кланяюсь  тобі,  брамо,
Що  ти  знала  нас  і  маму  –  
Ми  вже  тут  жити  не  буде́м».
[/i]
Останнього  нищівного  удару  зазнало  моє  серце,  коли  побачило  нашу  хатку  на  Поліграфічній  уже  після  стандартного  «євроремонту»,    виставленою  на  перепродаж  –  усі  архітектурні  ніші,  що  свідчили  про  стару  австрійську  будову,  були  зрівняні  у  правильну  прямокутну  форму,  а  там  де  був  п’єцик  –  що  проходив  через  спільну  стіну  двох  кімнат  –  висіла  декоративна  рамка,  що  окреслювала  поличку  з  кришталевою  вазою  і  штучними  декоративними  квітами.  У  нашої  хатки  вже  більше  не  було  пам’яті,  нічого  про  Замойських  і  далі,  нічого  про  її  столітню  історію.

[b][i]"Вже  би  м  була  їхала,  вже  би  м  була  йшла.
Я  ще  своїй  хатоньці  не  вкланялася.
Кланяюсь,  тобі  хатко,
моя  втіхо,  моє  златко,
ми  вже  тут  жити  не  буде́м".[/b]

[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896632
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.11.2020
автор: Сіроманка