А наостанок осінь плакала дощем.
Бо розуміла - вже іти прийшла пора.
Прощання - то завжди болючий щем,
на небайдужі душі що ляга.
Від сліз її розтанув навіть сніг,
що раптом на траву зелену ліг,
на гілля й пізні яблука в саду
прикривши листопадову журбу.
Ще несміливий, поки не зима,
як перша спроба сніжного крила.
Лиш притрусив собою все навкруг,
неначе в розвідку прийшов - зими ж бо друг.
Враз осінь посмутніла, й кольори
яскравих фарб їй вже не до снаги.
Пожухле листя втратило красу.
Стоять дерева голі в пору цю...
Ще вчора кольоровість фарб навкруг
яскравістю захоплювала дух.
Вдивляючись в осінню ту красу
гулялось в скверах й парках досхочу.
А зараз, в темряві горять лиш ліхтарі.
Бульварні лави без людей стоять пусті.
Притихлим містом осінь йде сумна.
І, наче листя тихо падають слова...
Прощатись завжди складно, та зате,
нову вже зустріч наближає це.
І радісно від того так бува,
що наче квіти розквітатимуть слова.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895724
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.11.2020
автор: Tanita N