Нічну тишу порушив тривожний дзвін будильника. Він дзвонив щосили, мабуть вважаючи, що його ніхто не почує в цілому світі, але за мить чиясь рука важко опустилася на нього. Будильник стих, і вже в кімнаті було чути тихе цок, цок, цок, яке рівномірно відбивав маятник.
«Важко вставати в таку рань, он навіть на сході і зоря не жевріє, а ти вже встаєш, береш свою мисливську амуніцію, і виходиш з хати в нічну темряву.»
Так розмірковував Дмитро зачиняючи за собою двері.
Ось і вулиця. Знайомий шлях вів до заповітного місця. Рясні зорі віщували гарну погоду, а повний місяць освітлював дорогу, і іти було набагато приємніше. Вже село лишилося ген-ген позаду а в’юнкий шлях втікав все далі в поля. Духмяний аромат польових квітів, скошеного сіна, створювало ілюзію якогось райського саду, а вранішній туман тільки підсилював враження, що ти і насправді зараз знаходишся десь на небі. Дмитрові не було ще й сорока п’яти років, звичайної статури з правильними рисами обличчя. Як і всі чоловіки робив зранку до ночі, а в сезон полювання часто втікав з дому на декілька годин, щоб піддатися своїй найбільший пристрасті - полюванню. Стареньку куркову Тулку він вважав своєю другою дружиною і завжди добре доглядав за нею. Другої такої немає ніде в світі.
Ось вдалині почулося поодиноке кахкання - качка встає рано. Вона випливає з очерету і робить свої вранішні справи, а з першими променями вранішнього сонечка розправляє свої крила і злітає у тихе вранішнє небо.
Вже і болото недалечко, Дмитро зійшов зі стежки і пішов через луки навпростець тільки йому відомим шляхом. Своє місце полювання він тримав від інших в таємниці, адже місце було дуже вдале і ніколи такого не було, щоб не вдавалося взяти бодай одного трофею. Ось вже і берег майже поруч, від води потягнуло свіжістю. З очерету рясно падали краплі роси які вмить намочили куртку яка ховала від вранішньої прохолоди, ну то нічого, адже сонце вмить її висушить.
Головне полюванню бути, а все інше якісь дрібниці.
Дмитро обперся спиною об величезну теплу каменюку, яка не встигла охолонути за ніч. Ноги грузли в перині з м'якого моху. Очі закривалися, намагаючись ще трішки відпочити, але не сьогодні, не сьогодні.
Місце було відоме як мисливцям, так і іншим людям. Але усі його обходили стороною, адже величезний камінь той був незвичайним. Він був немов шматок смоли - чорного причорного кольору, а знизу виднілися подряпини, начебто чиясь рука своїми гострими як сталь пазурами намагалась прошкрябати камінь. От від цього забобонні люди і стали називати цей камінь чортовим.
Помалу світало, Дмитро відійшов на крок від каменю щоб краще було видно качиний проліт. Пискнула перша вранішня птаха, їй відповіла друга, десь у полі «бив» перепел.
Дмитро зняв з плеча рушницю подивився на неї, ніжно рукою протер її від роси і вже потягнувся за набоєм… Аж раптом, з-за спини почувся різкий, немов звук батога, і гучний, немов постріл з гармати звук. Миттєво обернувшись, Дмитро побачив що брила яка тільки що стояла у нього за спиною падає прямо на нього. Ноги від несподіванки заклякли відмовляючись кудись нести свого господаря, очі закрились самі.
«Оце і кінець мені.» встиг подумати мисливець перед тим, як величезна кам'яна брила накрила його поховавши під собою.
- Вставай, досить вже лежати! Дмитро відкрив очі, над ним стояв якийсь чоловік. - Ти підеш зі мною!
Дмитро покірно встав і мимоволі пішов за незнайомцем.
«Дивно, я не впізнаю цю місцину - думав мисливець. Адже я пам'ятаю усі місця, де бував і полював.»
Він подивився на свого супутника і закляк, у нього за спиною були крила. Да такі, що лебідь позаздрив би, а одежа немов зіткана самісінького світла.
«Виходить я помер, а це янгол.» Подумав Дмитро, і так йому стало тяжко… Тяжко від дум про сім'ю свою, дружину, діток, як вони без нього будуть. Але чомусь на душі так спокійно,так затишно.
Раптом, рівна як скатертина дорога почала стрімко уходити донизу прямо у темряву. Крок за кроком чоловік і Янгол входили до пекла. Що то був за гам. Стогони, крики, плачі, все змішалося в єдину плутанину звуків, який заглушав регіт нечистих, що завдавали мук великих занепалим душам. І муки для кожного були по справах і по гріхах його, і сморід стояв кругом такий, що неможливо його було витерпіти. Побачивши чоловіка чорти обступили його, Дмитро закрив очі, в перший раз йому було так страшно. Тут почувся голос янгола
– Не Ваш він, бо доля його руках Всевишнього! І в ту ж мить нечисті відступили, за мить все стихло.
Відкривши очі Мисливець побачив, що опинився в якомусь саду. Де на деревах росли одночасно різноманітні фрукти, а земля була прикрашена килимом з різнобарвних квітів. Пташки ніжно співали у гілках дерев, все було освітлене яскравим світлом - неначе в літній полудень, але не було ні спекотно, ні холодно, а якось так тихо і затишно як - у маминих обіймах десь у далекому дитинстві. Душі людей, які потрапили до Раю отримували вічний спокій, вони займалися улюбленими справами, розмовляли один з одним…
А янгол відводив Дмитра усе далі, і здавалось ця дорога ніколи не скінчиться. Аж раптом вони стали перед воротами. Цікаві ворота, переплетені виноградною лозою, на яких росли наливні виноградні грона. Дуже схожі на царські врата сільської церкви, але з тією відзнакою, що ці ворота були зі справжнього живого винограду. І почувся голос за воріт
- Дмитре! Я знаю що ти людина добра і хоробра, зіслужи мені одну службу. Будеш стояти на варті! Візьмеш ж рушницю цю і іди.
Чоловік опустив очі донизу, біля його ніг лежала рушниця, та ще й яка! Ствол неначе у гармати, і сяяла вона немов була зроблена зі срібла.
«Мабуть важка.» подумав Дмитро, але рушниця виявилася дуже легенькою і зручною.
Знову янгол повів його за собою, знову вони йшли Райським садами де чоловік дивився на всіляку дивину.
Мало-помалу дійшли вони до невеличкого озерця, що розкинулося біля молодого красивого лісу. І щось дивне і прекрасне було в тому краєвиді, зачарувало і заспокоювало водночас.
- Отут ти будеш стояти. - сказав Янгол, - Але варта твоя буде важкою. Всілякі спокуси будуть являтись тобі. Це озерце - прохід до пекла і треба пильнувати, щоб сюди а ні грішники, а ні нечисті не потрапили. Сказавши це Янгол розчинився в повітрі.
Дмитро залишився один. Він стояв і вдивлявся в спокійні води озерця, але думками він був далеко. Він думав про дружину Марію, про своїх трьох дочок і думки ці минули ген-ген далеко за межі потойбіччя. Раптом, думки розвіяв важкий свист крил. Чоловік підняв очі і побачив в небі гусака. Мисливський азарт прокинувся і Дмитро скинувши рушницю хотів вже вистрілити, але не став. Чомусь на душі стало неспокійно. Опустивши очі він побачив, що з під води хтось чорними і засмаленими руками розгрібає латаття. Дмитро вистрілив по цим страшним рукам, з під води вирвався моторошний стогін а через хвилину все затихло. І знов хвилини перетікали в години а години тягнулася немов роки.
Нічого не відбувалось, лиш пташки співали на деревах, та легкий вітерець грався листям.
Зі сторони лісу почувся хрускіт гілок, і на дальню галявину вибіг молодий олень. Мисливець мимоволі замилувався. Статна тварина, шерсть на сонці виблискує, роги, а роги, таких мабуть ніхто в світі не бачив. Такий трофей можна шукати все життя і не знайти. Дмитро відійшов трохи убік, щоб краще роздивитися тварину, але оленя вже не було видно. Десь на воді почувся тихий сплеск. Чоловік миттю побіг до озера, і побачив, що з води вилазить страшна і неприємна жінка. На її потворному обличчі виднілися гримаси злоби і болю водночас. Дмитро підняв рушницю і вистрілив, куля потрапила потворі плече. Вона завила по собачому і пірнула в глибочінь. Знову все тихо.
«Дивні ці моменти, дивне це місце. І Невже мені стояти тут завжди і чатувати загублені нечисті душі.» Думав собі чоловік вдивляючись в дзеркальні води озера.
Позаду почувся тихий ніжний голос, який можна пізнати із тисячі голосів.
- Дмитре! Нарешті ми тебе знайшли.
Чоловік обернувся і не повірив своїм очам. На галявині стояла його дружина з донечкою.
- Ходімо додому - сказала кохана. Дмитро як зачарований ступив крок, потім ще, і пішов за ними. Він радів, що кохані люди з ним поруч, що все буде добре. Наздогнавши, чоловік взяв дружину за руку і відсахнувся, рука була холодною неначе із криги. Глянув в очі донечці, але якась гнітюча пустота була у цих очах. Від побаченого, у чоловіка запаморочення в голові він закрив обличчя руками і відвернувся.
«Отже вони також померли, думав він. І все через мене.»
А коли розплющив очі, то побачив, що з озера на берег вилазить справжнісінький Чорт. Ось ще мить і його брудне копито ступить на заквітчаний берег.
Чоловік підняв рушницю, добре прицілився, адже відстань була чимала. Громом прокотився постріл, і куля потрапила нечистому прямісінько поміж очей. Дмитро обернувся, на місці де стояли його кохані люди було лише дві калюжі бруду, а там де впав Чорт зосталася лиш купка димлячої смоли.
- Все, твоя варта скінчилось. Почувся гучний голос.
Дмитро підняв очі, перед ним стояв там Архистратиг Михаїл. Його червоний плащ пилав вогнем, а лати виблискували золотом. І сам він був немов зітканий зі світла і любові. Архистратиг провів своїм мечем над поверхнею озера і воно вкрилося тоненькою кригою.
- Тепер нечестивці сюди не проберуться - сказав Святий. - Ходімо, твоя доля в Божих руках!
І Дмитро покірно пішов за Архистратигом Михаїлом райським садами у невідомість…
Лагідне вранішнє Сонечко освітило все навкруги. З початком осені воно вже не так гріло як влітку, але намагалося віддати якнайбільше тепла, щоб і людям і звірені вистачило його на довгу і холодну зиму. День почався як завжди. Зацвірінькали горобці, закудкудакали в курнику кури, замукала в стайні корова, їй у хліві обізвалися свині. З сіней вийшла жінка.
Вона вдихнула аромат вранішніх квітів які були густо насаджені в палісаднику і пішла відчиняти домашню худобу.
Марія була гарною жінкою, доброю, господинею, лагідною матір’ю. Вона палко любила свого чоловіка і прощала Дмитрові те, що він пропадає на полюванні, а їй з дочками приходиться виконувати домашню роботу. Але ж то нічого, адже чоловік завжди повертається вчасно, лише інколи затримуючись на полюванні до опівдня.
Але ось і полудень пройшов, а чоловіка вдома все немає. На душі було неспокійно…
Ось і ніч на поріг ступила і місяць - пастух вигнав свою отару зірок на пасовище небосхилу, село замовкало. Згасали вікна, селяни вкладались спати, щоб набратися сили і зранку знову братися за роботу.
Лиш в одній хаті не спали. Батько так і не повернувся. В серці бідолашної жінки був неописуємий жах.
Наказавши старшій дочці вкладати менших сестер спати, Марія кинулася прямо в ніч шукати свого чоловіка. Вона бігла не розбираючи дороги і гукала, гукала, гукала свого коханого, аж поки майже не втратила голос. Від відчаю і безсилля Марія упала в траву і заридала… Сльози гарячими струмками текли з її очей, а ніч ховала її горе від людей. І ніхто в селі не чув і ніхто не бачив, як побивалася самотня жінка за селом.
В хаті стало тихо, лише цокав на столі годинник.
Старша дочка по наказу матері вклала двох своїх сестричок спати. Згасло світло, всі поснули…
Тихо скрипнула підлога і босі ніжки задріботіли по кімнаті.
Єфросинія була середньою дочкою Дмитра і мабуть найулюбленішою. Оскільки в сім'ї хлопців не було, то батько часто брав її з собою на полювання, вона допомагала виганяти зайців з глиняних нір - копанок і багато чого іншого. Коли народилася менша сестричка то Фрося була вимушена кинути навчання в школі і стала допомагати матері по господарству.
Спалахнув сірник, від нього затеплилася біля ікон лампада. Дівчина молилася. Молилася як уміла, ті слова що вона промовляла до Бога були від щирого дитячого серця. Вона просила повернути її татка, і де він не був щоб з ним все було добре… Марія повернулася до аж під ранок. Змучена і змарніла, здається за ніч вона стала років на десять старшою. Тяжко опустилася на стілець і упавши на стіл знову заридала.
Швидко ширяться селом чутки. Звістка про зникнення Дмитра розлетілася майже миттєво. Багато чоловіків визвалися допомогти з пошуками. Багато стежок стоптали, багато місць перевірили, але марно. Від Дмитра навіть і сліду не було.
Так пройшов ще один день, настала ніч. В хаті Дмитра не спав ніхто, хоча усі були змучені за день. Єфросинія сиділа перед образами і пошепки молилася. Раптом, її осяяло яскраве світло, яке після нічної темряви так і різало очі. Трохи примружившись, дівчина побачила перед собою самого Архистратига Михаїла.
- По вірі твоїй буде тобі. - сказав Архистратиг потім перетворився на Сокола і вилетів в вікно.
Єфросинія відкрила очі, в хаті було темно. Змучена мати і сестри спали. За вікном ледь сіріло. Дівчина тихо вийшла за поріг хати. Вранішня прохолода відігнала залишки сну.
«Дивний сон, подумала вона. Батьку, як же я тебе знайду.»
Її думки перервав плач шуліки. Єфросинія підняла голову, над нею колами кружляв птах.
Зазвичай забачивши неподалік шуліку, всі починали гучно кричати і намагатися прогнати птаха подалі від свійської птиці, а зараз ще все зачинено і у дворі нікого немає.
- Пташечко моя мила, мисливцю небесний, підкажи, де мій батечко! Вигукнула дівчина, і птах ніби зрозумівши її почав потроху збільшувати кола і відлітати в сторону, але повертаючись, неначе прохаючи піти з ним. Фрося не розуміючи і нащо вона те робить, пішла в ту сторону, в яку відлітав від неї птах. Ось і сплутаний дорогами і стежками луг виблискує намистинками своєї роси, і непримітна стежка до болота. Дівчина йшла нею, її плаття було вже геть мокре, але вона не спиняйся ні на мить. Птах почав кружляти над одним місцем. Стрімголов Фрося кинулися туди. Раптом, стежина серед очерету обірвалася, і дівчина ледь не врізалась у велику каменюку, що собою перекрила прохід. Шуліка сів на камінь, два рази його дзьобнув і полетів геть. Дівчина подивилася на відлітаючого птаха, потім на каменюку гірко заплакала. Не знала вона що робити їй далі, куди йти. Від знесилення вона сіла на м’який мох. Раптом, її Рука наштовхнулися на щось металеве і холодне. Дівчина поглянула туди і побачила, що з під каменю чорнів ствол рушниці. Оббігши камінь Фрося зойкнула, з під брили виднівся чобіт. Онімілими руками почала вона розгрібати землю і на підошві побачила характерну підкову. Саме такі робив батько щоб підбори довше ходили.
- Батьку!!! скрикнула дівчина і не тямлячи себе голими руками почала розгрібати ґрунт. На її руках виступила кров, але дівчина не зупинялася. Бачучи всю марність своїх дій, вона стрімголов побігла до села. Вбігши до хати, розповіла все матері. Ця новина як грім серед ясного неба приголомшила всіх.
«Отже Дмитра вже в живих нема, отже це кінець…»
В чорних хустках пройшлися по селу і попросили допомогти дістати тіло з під каменю, щоб поховати по-християнськи. З десяток чоловіків взялися допомогти. Запрягли п’ятеро коней і вирушили на те кляте місце, де каменюка поховала під собою гарного господаря і люблячого чоловіка…
Дмитро тихо йшов райськім садами за Архистратигом, у нього не виходило з думки «Що ж буде далі? Яка остання воля вготована мені?»
І представ чоловік перед вратами Божими і відкрилися вони. Згори линуло дуже яскраве світло, навіть якщо на небі одразу світило би три сонця то і вони б не світили так яскраво.
Дмитро смиренно схилив голову і закрив очі, оскільки сяйво не давало дивитися вперед.
І почувся голос Божий
- Дякую тобі за службу добру, що не похитнувся ти перед спокусами нечистого. Але немає тобі місця а ні у Раю, а ні у Пеклі. Чиста дитяча Віра творить дива і навіть може повернути людину з Царства Небесного! А тепер іди - тобі вже час.
Дмитрові чомусь стало так легко, так гарно, він вдихнув повітря на повні груди і відкрив очі…
Здоровенна каменюка була обв'язана товстими мотузками, а п'ятеро коней намагалися її зсунути.
- Обережніше - гукнув хтось
- Придерж - озивалися з іншого кінця.
Майже всі хто був присутнім штовхали брилу, прогрузаючи в болотистому ґрунті.
Аж ось вперта каменюка яка непорушно стояла, раптом піддалася і легенько пішла. Відсунувши її вбік, люди побачили Дмитра. Він лежав розкинувши руки, досі не відпустивши свою Тулку. М‘який мох неначе перина, прийняв його тіло і не дав розчавити.
- Як живий. - почалося з натовпу. Марія з дочками ридаючи кинулися до тіла. Впавши своєму чоловіку на груди жінка закричала не своїм голосом. Раптом, майже непомітно у покійного ворухнувся пальці, Дмитро глибоко вдихнув і відкрив очі.
Всі на мить отетеріли із жахом дивилися на чоловіка, якого п'ять хвилин тому вважали померлим.
- Довго ж я спав, - сказав Дмитро і сів. Першою кинулася до батька його середня дочка, а потім отямилися і всі інші. Було дуже дивно, але на чоловікові не було ні подряпинки і вигляд у нього був, неначе і не лежав він під каменем три дні.
Ввечері Дмитро розповідав про те, що сталося з ним того ранку і що він бачив на небі.
Багато хто називав це чудом, дехто випадковістю. Але з того часу не було в окрузі мисливця більш вдалого і добутливого.
І вдома лад і в справах вдача. Люди кажуть - що чоловіка сам Бог веде по життю…
Так і закінчилась ця мисливська історія. А ви вже хочете вірите, хочете ні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895680
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.11.2020
автор: kleshenko