Старенька іграшка,вона тепер одна,
вона забута тепер,геть усіма.
Дощ,Сонце,Вітер-тепер,тут з нею грають-
але,що думає вона,ці троє,це не знають.
А їй так хочеться,того життя,
коли,без відпочинку,з нею грала дітлашня.
Коли,щоб нею гратися,хтось плакав і кричав,
а хтось,бувало і кулачки у бій пускав.
Той сміх,що так лунав,на цьому дворі,
часом й сусіди,до нього не були готові.
Коли верхом - як на бойовім коні,
з палкою в руках,скакали малюки усі.
Терпіла іграшка і була дітям рада,
що була завжди,біля неї дитяча,ця громада.
Роки пройшли і змінилося усе -
сміх,ще лунає,але дорослий сміх уже.
Ці малюки, дорослими вже стали -
та з посмішкою згадують,як з іграшкою грали.
А іграшка сумує,під дощем на тому дворі,
в думках бажаючи,повернення,тієї ж долі.
Хоч інколи сусідська дівчинка,коли прийде,
пограє нею,даючи надію іграшці,що ще повернется усе.
А поки,що ця іграшка, зовсім одна -
але має надію,що скоро,буде грати нею дітлашня.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895599
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.11.2020
автор: Бабич