Похилилася калина в сум’ятті додолу,
Налетів поквапний вітер, лишив її голу.
Прикривалася, як вміла, кетягом червоним,
Гілочками, мов руками, з тілом безборонним.
Плакала з туманом сивим, сонце мріло, мліло,
Ворухнулося серденько, в душі зазоріло.
Усміхнулася калина, до дуба схилилась,
На поставу його горду з любов’ю дивилась.
Пригорнув її до себе, шепотів ласкаво:
- Не сумуй, моя миленька, глянь, навкруг жовтаво.
Головне, що ми з тобою поруч і байдуже,
Що подумають, що скажуть, на те вони й люди.
11.11.20
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894670
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.11.2020
автор: Валентина Ланевич